КРИМСЬКІ ТАТАРИ

Самоназва – кірім татар або кримли

ПОНЯТТЯ – СИМВОЛИ

Герб; прапор – на синьому тлі жовта тамга; гімн

Бахчисарайський палац

ПОХОДЖЕННЯ НАРОДУ

Протягом XІІІ-XV століть відбувався процес формування кримсько-татарського етносу. Етимологія слів "татари та "кримські татари" має однакові корені, але, проте, це різні народи. Свою лепту в створення кримсько-татарського етносу внесли не тільки тюрко-язичні народи (західні і східні кипчаки та інші тюркські племена, що називали себе кипчаками), але і нащадки готів, візантійців, аланів, які жили в лісових та гірських районах, а також на південному березі Криму.

Етнонім кримські татари з ' являється після 1475 року.

Кримські татари – нащадки монголо-татар, греків, генуезців, українців, поляків та ін. народностей, що проживали у Криму; це відбилося на їх антропологічних рисах.

МОВА

Кримсько-татарська мова належить до тюркських мов, поділяється на три діалекти: османський, середній (літературна мова) та північний.

ДАВНЯ ІСТОРІЯ

У 1443 році після тривалої боротьби із суперниками Хаджи-Гирей заснував Кримське ханство, територія якого містила в собі Крим, причорноморські степи і Таманський півострів. Утім, самостійністю новостворена держава насолоджувалася недовго - через тридцять років (1478 року) Османська імперія, що динамічно розширювалася, зробила Кримське ханство своїм васалом.

У 1772 – 83 роках Кримське ханство було залежним від Росії. З 1783 року – у складі Російської імперії (згодом – СРСР).

ІСТОРІЯ

Ханство користувалося досить великою незалежністю і до початку XVІІІ в. було сильним у військовому відношенні формуванням, здатним виставити до 100 тис. воїнів. Однак, на початок XVІІІ століття Кримське ханство ввійшло у період серйозної державної кризи. На фоні Російської імперії, яка підноситься, економіка і соціальна структура Кримського ханства були усе більш неконкурентоспроможними. Зрештою , у 1771 р. Росія захопила ханство, а в 1783 остаточно приєднала його до імперії. Захоплення півострова спричинило за собою масову міграцію кримського населення. Так у 1778 р. уряд Катерини ІІ переселяє більш 31 тис. кримських християн - греків і вірменів в Азовську губернію. Після цього татари масово починають переселятися в Туреччину. За різними оцінками наприкінці XVІІІ ст. із Криму виїхало від 80 тисяч до 300 тисяч чоловік. Перепис населення Криму в 1795 р. показав, що на півострові проживає 157 із зайвим тисяч чоловік, з яких 126 тисяч складали кримські татари. Не втручаючись в релігійну політику, Петербург активно інкорпорував кримсько-татарську верхівку в соціальну структуру Російської імперії. Відомо, що російськими дворянами стали предки таких відомих пізніше людей як Гаврила Державіна (нащадок роду Нарбекових), Лева Толстого (рід Ідрісових), Федора Достоєвського (нащадок Челебея), Олександра Купріна (рід Туган-Барановських), Анни Ахматової (рід Чагодая)...

Колонізаційна політика Росії в Тавриді дала свої плоди і привела до поступової зміни етнічного складу Північного Причорномор'я. До середини XІ в. населення півострова виросло до 315 тисяч чоловік. Проте, Кримська війна 1853-1856 років викликала нову хвилю переселення татар до Туреччини. За статистикою, до кінця 1863 року з півострова виїхало майже 200 тисяч чоловік. Однак, прокладка залізниці до Севастополя та економічний підйом, що розпочався в кінці XІ століття у Росії, сприяли припливу в губернію нових жителів. Це привело до того, що демографічна картина півострова на початку XX століття змінилася кардинально і число кримських татар у Таврійській губернії на той момент не перевищувало 188 тисяч.

Сергій Грабовський :

Після офіційного приєднання Криму до Російської імперії, що відбулося 220 років тому, почався перерозподіл земель півострова. При цьому інтереси місцевого населення і сам факт його життя на цих землях до уваги не бралися. Скажімо, 1787 року так звана Саблинська дача (понад три тисячі десятин землі у 15-ти кілометрах від Сімферополя) була віддана дружині адмірала Мордвинова і капітану Плещеєву. Те, що на цій території були розташовані села Ашага-Собла і Юхари-Собла, нова влада не зауважувала. На загал, у перші роки після анексії російським дворянам були роздані 380 тисяч гектарів кращих земель); кримським татарам залишилися найбільш неродючі ґрунти. А на додачу величезні збитки були завдані кримській природі. Швидко зникли ліси, які стояли на місці сучасного Севастополя. За словами російського історика ХІХ століття Д.Мертваго, по всьому Криму “потрібний для землянок ліс стали рубати без розбору”. Загинула більшість кримських садів, які культивувалися тут століттями. На звільнених місцях новоявлені поміщики стали культивувати невластиві півострову культури, а на додачу застосували звичні методи поводження з селянами, а саме впровадили панщину та десятину. Від татарських поселень відводили воду, перекривали давні дороги, позбавляли громади права користуватися пасовиськами; в результаті номінально вільні татари ставали безправними орендарями. Розвивалася колонізаційна демографічна політика: російська влада примусово переселяла до Криму відставних солдатів та державних селян, заохочувала імміграцію на півострів вихідців із Німеччини. Наслідком усіх цих акцій став масовий виїзд кримських татар до Туреччини та Валахії. На загал, від початку російського панування до початку ХІХ століття півострів полишила чверть його корінного населення.

Ті ж кримські татари, котрі залишилися на Батьківщині, стали об‘єктом потрійної експлуатації: з боку влади, котра обклала їх спеціальними податками “на утримання краю”; з боку поміщиків, яким було надане право на свій розсуд встановлювати розміри грошових зборів з татар, котрі мешкали на поміщицькій землі; і з боку переселенців, які одержували від влади фінансові та юридичні преференції. Під час Кримської війни 1853-56 років найбільше постраждали знов-таки кримські татари. І, нарешті, після цієї війни політика російської влади спричинилася до ще однієї потужної хвилі міграції; Крим тепер утратив понад половину свого населення. В останній третині ХІХ століття в Російській імперії прискореними темпами починає розвиватися капіталізм; однак це тільки погіршує долю кримських татар. На півострів переселяється маса колишніх кріпаків; вони, за сприяння влади, одержують землі татарських емігрантів; як наслідок, 1888 року в руках кримських татар залишилося тільки 7,6 тисяч десятин ґрунту – а за століття до цього вони й представники інших корінних етносів були господарями всього Криму.

1944 – тотальна депортація кримськотатарського народу з Криму до Середньої Азії. Родинні реліквії, книги, мистецькі витвори, скарби, цінності з мечетей „розтанули”, насправді ж – перенеслися у скарбницю „панівної нації”, доречно поповнивши ідеологічну й матеріальну базу для подальшого „собіранія зємєль”. Звісно ж таких, які ще мають багатства. Питання повернення втраченої спадщини не з легких: немає ні каталогів, ні описів культурних набутків народу на час депортації. Адже від захоплення Криму Росією татари були на півострові майже „нелегалами”.

З 1970х років і дотепер відбувається поступове повернення кримських татар на Батьківщину.

Віросповідання

Іслам. До середини ХІІІ ст. шаманісти, пізніше мусульмани-сунніти з розвинутою державно-релігійно-адміністративною чичтемою, монастирями дервішів та мережею шкіл (медресе, мектебе).   Відповідно до мусульманських канонів проводяться основні обряди: нікях (одруження), дженазе (похорон), сунет (обрізання).

Культурні центри

Старий Крим, Бахчисарай, Кафа.

ЕТНОКУЛЬТУРА

Традиційні заняття: садівництво, виноградарство, вівчарство, рибальство, у містах – ремісництво.

Природні рубежі, різноманіття півострова сприяли збереженню особливостей субетнічних груп кримських татар аж до депортації в 1944 році.

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

Головними ісламськими святами є Ораза байрам (святкується по закінченні священного місяця Рамазан; великого посту правовірних мусульман) і Курбан байрам (свято жертвопринесення).

У кримськотатарську культуру органічно вплелися домусульманські елементи.

Особливо стійким виявився божественний пантеон Тенорі, успадкований від тюркських предків народу. Серед степових татар термін Тенорі використовується як друге ім ' я бога Алла, а блакитний колір – символ верховного божества тюрків – є кольором національного прапора кримських татар.

Улюблені домусульманські свята – Наверз (новий рік, відзначається в день весняного рівнодення – 22 березня), Хидирлез (святкується в 5-6 числах першого тижня травня і присвячений завершенню весняних польових робіт і відгону худоби на літні пасовища), Дервіза (завершення господарчого року, святкується в день осіннього рівнодення – 22 вересня).

ПАМ'ЯТКИ

Ханський палац-музей у Бахчисараї.

Пам'ятка світо вого значення, яка збереглася в Євпаторії – кримськотатарська мечеть – Хан-Джамі.

Мечеті, кладовища.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ

З другої половини ХІХ ст. починається повернення до відродження ідей національної консолідації.

Ізмаїл Гаспринський (Гаспрали). За походженням мурза (тобто, шляхтич), Ізмаїл бей Мустафа оглу Гаспринський народився 8 березня 1851 року у селі Аджикої неподалік Гаспри на Південному березі Криму. Він навчався у Симферополі, Воронежі, Москві, Парижі, Стамбулі, а 1875 року повернувся до Криму. У Бахчисараї Гаспринський був обраний гласним міської Думи та міським головою.

Організувавши власне видавництво, він 1882 року почав видавати першу кримськотатарську газету “Терджиман”. Згодом Гаспринський заснував і видавав перші кримськотатарські журнали. 1905 року Гаспринський став співзасновником та членом Центрального Комітету “Союзу мусульман” і очолив його Кримське відділення. У своїй роботі “Російське мусульманство” він наголошував на необхідності перегляду державної політики щодо мусульман Російської імперії, оскільки (цитата) «при російському володарюванні занепали і ті засоби розумового розвитку татар, які виявлялись їхніми школами та писемністю».

“Великий Оджа”, як називають його тюрки багатьох країн, Гаспринський стояв біля витоків просвітницького руху під назвою “джадідим”, спрямованого на реформування традиційної мусульманської освіти. Він створив новий – фонетичний метод навчання грамоти, ініціював запровадження у медресе світських предметів. Ізмаїл Гаспринський є автором роману “Листи мулли Аббаса Французького”, утопії “Край вічного блаженства”, антиутопії “Африканські листи”, низки оповідань, новел, перекладів, зокрема повісті “Робінзон Крузо”. Він помер 11 вересня 1914 року у Бахчисараї.

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ

Після звільнення Криму від німецьких військ, Сталін прийняв рішення про депортацію всіх кримських татар, яких звинуватили нібито в підсобництві фашистам. За його наказом 18 травня 1944 депортація почалася. На проведення цієї операції потрібно було всього 60 годин. За цей час із Криму в 71 ешелоні було вивезено 187859 чоловік. Крім того, близько п'яти тисяч кримських татар було направлено в розпорядження тресту "Московвугілля" для роботи на шахтах і торф'яних розробках.

У результаті переселення загинуло близько 46 відсотків кримськотатарського народу .

Близько 70% переселенців направлялися на спеціальні поселення в Узбецьку СРСР, інші - у Марійську АРСР, Горьковську, Свердловську, Костромську області РСФСР. Основну масу депортованих громадян складали старі, жінки та діти. По фронтах були видані спеціальні накази про звільнення з армії кримських татар, які також направлялися на спеціальні поселення. З урахуванням колишніх військовослужбовців загальне число депортованих кримських татар перевищило 200 тисяч чоловік. Усього за роки війни з Криму було депортовано більш 300 тис. жителів (німці, вірмени, греки, болгари і т.д.).
У результаті депортації, Кримська АРСР була ліквідована і перетворена в одну з областей РСФСР; відбулося перейменування більшості населених пунктів і адміністративних одиниць; клеймо "зрадників" поширилося на народ, формулювання "на вічне поселення" не подавало надії на повернення.

ВОЛЯ ДО СВОБОДИ

Повернення в Крим

Перші пропозиції щодо пом'якшення режиму кримсько-татарських спецпоселенців стали надходити вже після смерті Йосипа Сталіна. За постановою Ради Міністрів СРСР у 1954 році з обліку в спецпоселеннях були зняті діти до 16 років та молодь, що навчається, в 1955 р. - члени КПРС, учасники війни, інваліди. Остаточно від адміністративного нагляду спецпоселенці з Криму були звільнені навесні 1956 р. Хоча, з них не зняли обвинувачення в зраді Батьківщині і залишили в силі заборону на повернення в Крим. Протягом багатьох років партійно-державне керівництво СРСР під самими різними приводами всіляко перешкоджало їхньому поверненню на Батьківщину, хоча у відношенні більшості спецпоселенців інших національностей подібні заборони були зняті незабаром після ХХ з'їзду КПРС у 1956 році.

Московське керівництво вважало, що виселення кримських татар у Середню Азію було розраховано і на поступову їхню асиміляцію серед місцевого населення схожого мовою, релігією та культурою. Однак ці надії не виправдалися - кримські татари зберегли свій соціальний уклад і культуру.

У вересні 1967 року в Ленінабаді відбувся нелегальний з'їзд активістів кримськотатарського руху. Його лідери навели контакти з ліберальною інтелігенцією - прибічниками правозахисного руху (в чому значну роль відіграв Петро Григоренко), через неї зверталися й до світового співтовариства. В результаті з'явився Указ Президії Верховної Ради СРСР (1967 р.), що в цілому реабілітував кримськотатарський народ, хоча і замовчував його право на повернення.

Поряд з кримськими татарами за їхню свободу і право на Батьківщину боровся українець Петро Григоренко. У час хрущовської «відлиги» він прилюдно критикував корупцію в найвищих ешелонах влади. Його звільнили з посади, а невдовзі – з армії. Він не скорився. Далі був арешт, примусове «лікування» у психіатричних закладах, позбавлення звання, нагород, пенсії. Генерал впритул зіткнувся з правозахисними проблемами, став справжнім дисидентом. Через старшого товариша, письменника, багаторічного радянського політв ' язня Олексія Костеріна долучився до захисту прав кримських татар.

18 травня 1968 року у Симферополі зібралися родини кримських татар, вимагаючи прописки на батьківщині; особи у формі і «в цивільному» не підпускали їх д о урядових будівель. „Кров у жилах холонула, коли я дивився на цих людей, – писав у спогадах генерал Григоренко . – Треба було бачити дуже багато цих напівголодних брудних діточок, які спали на цементній підлозі вокзалу й аеропорту. Та це були щасливці. А як було з тими, що спали на голій землі в скверах!» Холодним ранком на цих батьків з дітьми пустили крижану воду зі шлангів. І це тільки один день з тисяч пережитих до офіційного дозволу на повернення.

Під час поїздки до Ташкента 1969 року на судовий процес кримських татар Петра Григоренка арештували і помістили до спеціальної психіатричної в 'язниці . На захист генерала Григоренка став молодий лікар-психіатр Семен Глузман. 1971 року він здійснив заочну психіатричну експертизу (адвокат Григоренка Софія Калістратова власноруч переписала всі психіатричні документи з його “справи” і таємно передала їх експертові) і дійшов висновку, що Григоренко – повністю здоровий з точки зору психіатрії (пізніше цей висновок підтвердили відомі американські психіатри). Свої висновки лікар передав правозахисникові Андрію Сахарову. Семен Глузман став першим фахівцем, який відверто заявив про зловживання психіатрією стосовно інакомислячих в СРСР. У травні (1972 року) Глузмана арештували і засудили на 7 років таборів і 3 роки заслання. У таборі він брав участь у спільній боротьбі політв'язнів за людську гідність, продовжував писати статті про зловживання у психіатрії і передавав їх на волю.

З промови Петра Григоренка перед кримськими татарами 17 березня 1967 року:

“Скоро закінчиться чверть століття відтоді, як ваш народ був викинутий із власних жител, вигнаний з землі своїх предків і загнаний до резервації – в такі умови, в яких загибель всієї кримсько-татарської нації, як здавалося, була неминуча. Але витривалий і трудолюбний народ переміг усе й вижив…Закон на вашій стороні. Та не зважаючи на це, права ваші зневажені. Чому?.. Щоб покінчити з цим ненормальним становищем, ви мусите твердо засвоїти: того, що належиться за правом, не просять, а вимагають!..”

УКРАЇНО–КРИМСЬКОТАТАРСЬКЕ СПІВЖИТТЯ

Історія свідчить, що кримські хани й українські гетьмани майже завжди знаходили спільну мову. Конотопська битва показала, що об'єднавшись, українці й татари змогли розбити велику московську армію. „Хан розумів, що з сильною самостійною Україною Крим міг протистояти тиску Московії”, – каже письменник Нузет Умеров. Так само і Україна мала в Кримському ханстві опору, зі втратою якої дві самобутні держави залилися однаково-рожевою барвою імперії (згодом – СРСР). Усе ж, з острівцями опору. І українці, й татари залишилися такими ж, як і століття тому. Московія – також. Сьогодні, аби не допустити нового спільного протистояння, вона всіма засобами комунікації транслює страшну казку про „татарську загрозу” для України. Мовляв, Крим приєднають до Туреччини, виріжуть усіх православних (фантазія у казкарів не така вже й багата, – 1990 року, перед святкуванням 500-ліття козацтва, коли тисячі людей з усіх регіонів України побували у Запорізькій та Дніпропетровській областях, „органи” страхали місцевих мешканців: „Ці „бандерівці” вирізатимуть села”)...

Надзвичайно цікавими є міжкультурні стосунки українців і кримських татар. Так, етномузикологи Філарет Колесса та Микола Лисенко відзначали спорідненість мелодики пісень та інструментальної музичної культури двох народів. Художник Микола Самокиш, який тривалий час жив у Криму, вказував на спільні мотиви у орнаментиці вишивок, творених татарками і українками.

СЬОГОДЕННЯ

1991 року ІІ Курултай проголосив національний суверенітет Криму і заснував постійне представництво – Меджліс з районними відділеннями.

Українська держава прагне забезпечити заходи з повернення та облаштування кримських татар на їхній історичній Батьківщині. Для того, щоб оптимізувати ці заходи, народні депутати Мустафа Джемілєв, Роман Безсмертний, Рефат Чубаров та Віктор Терен-Таран внесли до парламенту України законопроект про статус кримськотатарського народу.

Сучасні кримські татари – пеерважно міське населення, рідною мовою володіє старше покоління. Є театр, галерея, фонд культури, ЗМІ.