УКРАЇНЦІ

ПОНЯТТЯ – СИМВОЛИ

Собор святої Софії – збудований у Києві в 1037 році, був релігійним, духовним і політичним центром Київської держави. Софія в православному християнстві – Премудрість Божа. Найвизначніша мозаїка Софійського собору – Оранта Нерушимої Стіни.

У соборі поховані визначні державні й релігійні діячі Русі-України, серед них – великі князі Ярослав Мудрий і Володимир Мономах, київські митрополити ХІ – ХІХ ст.

Київський Софійський собор зарахований ЮНЕСКО до світової культурної спадщини.

Калина – символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме древо пов'язує світ мертвих зі світом живих.

Калина символізує материнство: кущ – сама мати; цвіт, ягідки – діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина – український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона “проросла” в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Вінок – символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку

Тут господар — багатства володар,

Тут господиня — червона калина,

Тут дівочки як квіточки,

Тут синочки, як колосочки!

Рушник. С муга полотна сама по собі має насичене символічне значення – дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги – захисна сила її, відповідно, посилюється. По всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов ' язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Писанка

Щось гарне, веселе і барвисте українці порівнюють з писанкою. Бо писанка – мініатюрний живопис на яєчку курки – це ніби маленький ідеальний світ. Тут і небо із зорями, і вода з рибами, і дерево життя з оленями й птахами, і засіяне поле, і триверхі церкви – усе це вимальоване в певному порядку для того, щоб підтримувати лад та рівновагу і в нашому, великому світі. Кожен орнаментальний мотив і колір – це ніби окрема літера абетки. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. Мудрі люди кажуть: “У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки”.

МОВА

За мовою українці відносяться до індоєвропейської мовної сім'ї, слов'янської групи, східнослов'янської підгрупи народів. З південно-слов'янськими мовами і чеською має спільні риси у звуковій системі, до білоруської і російської наближена морфологічно, із західно-слов'янськими, зокрема польською, має спільність у лексиці. У ІХ ст. в Києві виникла Руська держава, яка об ' єднала в один народ племена: полянів, древлян, волинян, бужан, дулібів, тиверців, сіверян та ін. Спільною літературною мовою у державі стала староболгарська, що прийшла з церковними книгами і мала “порущену” вимову (на український лад). Збереглася значна кількість письмових джерел, які дозволяють простежити розвиток української мови з давніх часів до сьогодення.

Староукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства.

ПОХОДЖЕННЯ НАРОДУ

Знахідки археологів біля с. Королево Закарпатської області свідчать, що територія України була заселена ще 600 тис. років тому. Від часу переходу до осілого способу життя корінне населення не покидало своєї рідної землі. Предками українців є етнічні групи, що населяли територію в межиріччі Дністра, Південного Бугу та Дніпра ще в 3,5 - 2 тис. років до Різдва Христового, давні іранці, ранні слов'яни, які жили на цих територіях пізніше. Слов'янські племена (дуліби, поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі) займалися землеробством, вели осілий спосіб життя. Вони і склали основу українського народу. Незважаючи на постійні нашестя кочівників та запозичення деяких рис культур інших народів, українці зберегли свою національну самобутність. Вона виявляється в мові, звичаях, матеріальній і духовній культурі.

ДАВНЯ ІСТОРІЯ НАРОДУ

Ар'є Вудка. З розділу «Скіфія – Русь – Україна» із книги «Московщина» (видана в Ізраїлі, 1984).

«…Є ще одна ретельно заглушена історична тема: Скіфія. Якщо не враховувати Геродота, про неї майже немає відомостей. В СРСР стоянки неандертальців розкопують і популяризують з набагато більшим ентузіазмом, ніж велику й славетну цивілізацію скіфів… Більше того, її все намагаються применшити, звузити ареал її поширення до одного тільки Північного Причорномор'я, а самих скіфів оголосити напівдикими кочівниками. Але достатньо заглянути в Геродота, щоб переконатися в протилежному. Скіфи-кочівники справді жили на півдні України, але не вони були ядром народу. Скіфи-орачі, «царські скіфи», цивілізована й чільна частина нації жила набагато північніше, угору по течії Дніпра. Геродотовий опис вказує десь на район Києва, якщо врахувати дні шляху вгору по річці. Кордони Скіфії простиралися від Дунаю до Дону. Ще один дивний збіг… Усі великі ріки української рівнини мають імена, що походять від одного й того ж кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон… Знову випадковість?

Кургани… Їх насипали скіфи над могилами своїх видатних і славетних. На тій же території те ж саме робили українські козаки дві тисячі літ, навіть більше, по тому. Чи не є це слідом стародавнього звичаю? Адже саме за типом поховань розрізняють різні історичні культури, бо в мінливому морі національного життя поховальні звичаї – найбільш консервативні.

Мені розповідали про кам'яні скіфські баби з типово українськими орнаментами а також про те, що такі знахідки невідомо куди зникають. І взагалі дивно: скільки проіснувала греко-римська цивілізація, стільки часу Україна була Скіфією з суцільним скіфським населенням. Тільки-но щезає Рим, на Україні враз виявляється суцільна слов'янська цивілізація, від краю і до краю. Скіфи – це ж не голка. Це був велетенський і потужний народ зі стародавньою іславетною історією, народ, який розгромив непереможного Дарія. Куди він раптом подівся?... Українців викорінюють з цієї ж землі уже цілих 700 років, але успіх тільки частковий… А скіфи на їхньому місці раптом ні сіло ні впало безслідно «випарувалися», ніби вся нація від Дунаю до Дону і від Чорного моря до нетрів відразу купно полетіла на Місяць…

Висновок напрошується сам собою: це той же народ. Іноземна і місцева назви одного й того ж народу дуже часто не збігються. За прикладами далеко ходити не треба: німці, китайці, вірмени – на своїх мовах називають себе зовсім інакше. За такими бурями, як світова зміна релігій і багатовікова руїнізація краю не дивно було прийняти різні назви – за різні народи, особливо якщо робилося це не безкорисливо.

Зараз ми бачимо другий етап того ж процесу: більшість українців на своїй батьківщині вже не знають, що Київська Русь і Україна – поняття тотожні. Фальсифікатори історії, промивачі мізків, викорінювачі книг, думок, реліквій, душ і тіл неабияк потрудилися. Якщо семисотлітня давність майже забута, то про трикратно сивішу давнину й говорити не доводиться. Це «великий льох», запечатаний погріб, звідки бояться випускати джина народної слави і гордості. Чи захоче асимілюватися, відректися від свого народу людина, що усвідомлює себе прямим нащадком воїнів, що розгромили Дарія? Чи зрадить він свій корінь, свою мову, свої звичаї, пам'ять дідів, свою державну незалежність? Відібрати в народу минуле – значить позбавити його майбутнього.

До речі, дослідження кістяків із захоронень підтвердили, що центральноукраїнський генотип за тисячі років зовсім не змінився. Скіфи, кровно прив'язані до отчих могил, нікуди не пішли з України. Хоча Скіфія «зникла» в історичні часи, ніде немає згадки про пересування численних скіфських орд, які могли б спустошити цілі континенти, як спустошували вони Азію в часи своєї вилазки, описаної Геродотом. Насправді щезла не Скіфія, а та середземноморська цивілізація, яка називала Україну цією назвою.

Як не намагаються інші присвоїти собі другу назву України (Русь), їх викривають навіть записані з вуст російських же мужиків стародавні билини, де фігурує знаменне уточнення: «…по всій Русі, по всій Україні». Тут, вочевидь, криється розгадка суті останньої, загальноприйнятої тепер назви країни: Україна. Його синонім – Вкраїна (прийменники і префікси «у» і «в» в українській взаємозамінні). «Вкраїна – це буквально означає «внутрішня частина країни». Таке виділення потребувалося у зв'язку з появою діаспори русинських поселень за межами краю. Відповідно, «українець» – мешканець власного краю, а не його філій за межами національних земель. Назва народу впродовж тисячоліть взагалі може змінюватися залежно від тих чи інших подій. «Євреї», «ізраїльтяни», «юдеї» – сьогодні це звучить майже як синоніми…».

ЕТНОКУЛЬТУРА

Українці в різних частинах України мають певні особливості, які виявляються у мові, одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, декоративно-прикладному мистецтві. На основі цього виділяють етнографічні групи українського народу. Раніше таких груп було багато, серед них - сіверяни, подоляни, литвини, пінчуки, черкаси, поліщуки, волиняни, бойки, гуцули, лемки. Найкраще зберегли свої традиції та говірку етнографічні групи поліщуків та горян Українських Карпат (бойки, гуцули і лемки).

Одяг

Національний український стрій різниться у різних етнографічних груп народу. Спільністю в одязі різних регіонів, жінок і чоловіків є вишита сорочка, крайка.

Жіночі сорочки довгі (ніби сукні), вишиті на плечах, рукавах і подолках (по низу сорочки). Спідниці – полотняні кольорові або білі з тканим візерунком, вовняні ткані (в смужку), плахти (незшиті), горбочки, запаски. Фартушки – білі з вишивкою або барвисті, ткані. Головні убори – у дівчат віночки, у жінок – намітки, очіпки, хустки. Безрукавки –керсетки або кептарі. Верхній зимовий одяг – свитки, юпки, кожухи, кожушанки, сардаки.

Чоловічі сорочки в більшості регіонів короткі, вишиті по краю рукава та на пазушках(манішці). Штани – полотняні білі або з вибійчаним візерунком (у смужку), або ж вовняні кольорові (у гуцулів). Безрукавки – жилетки або кептарі. Пояси ткані або широкі шкіряні (гуцульські). Головні убори – смушкові шапки, солом ' яні брилі, повстяні капелюхи.

Храмова архітектура

В Україні переважають тризрубні церкви, що виводяться від тридільності хатнього будівництва; рідше, під впливом мурованого візантійського будівництва, трапляються п'ятизрубні церкви. Еволюція конструкції дерев'яної церкви йшла по лінії безупинного лету вгору й поширювання простору — від однобанної й аж до дев'ятибанної й дев'ятизрубної церкви. Найстарші типи дерев'яних церков з очевидними ознаками впливу готичної архітектури (башта-дзвіниця від чола) збереглися на Лемківщині. Церкви Бойківщини теж тридільні, характеристикою бойківських церков є ступінчастість їхніх бань, що мов смерекове віття здіймаються чимраз вужчими уступами вгору. Гуцульські церкви переважно п'ятизрубні, хрещаті, найчастіше однобанні, з шатровим перекриттям бічних зрубів. Шатрове перекриття верховинських церков поступається на Підгір'ї й Поділлі напівкруглим, а відтак вигинчастим бароковим баням. Одним із найстарших зразків такого перекриття є церква в Бакоті на Поділлі.

Житло

Українська хата — цілий світ зі своєю долівкою-землею, стінами-лісами, стелею-небом. У старовинних хатах був ще сволок, який, вважалося, тримав на собі стелю і символізував непорушність будівлі і сім'ї. Покуть — хатній святий кут, завше спрямований на схід сонця. Тут вішають образи, а над ними — рушники з вишитими або витканими символічними знаками — деревом життя, зорями й птахами. Настінні розписи містилися над вікнами, ліжком. Розписувався або вирізьблювався сонячними знаками сволок. Оберігали розписом і господарчі приміщення, де зберігалося збіжжя. Хату розписували двічі на рік після білення — перед Різдвом і Великоднем. Та ще тоді, як готувалися до весілля. Найкращими розписами оздоблювали піч, яка зігрівала, лікувала, давала змогу готувати їжу.

Найпоширенішим є тип тридільної хати – з сіней і двох кімнат — звичайно «чорної» і «світлиці» — по боках. Нерідко із власне житловим будинком зв'язана й решта господарських забудувань (комори, шпихлірі, стодоли, стайні, хліви), причому найбільш удосконаленим і найстаршим типом такого комплексу будівель слід визнати тип гуцульської «хати з ґраждою», тобто огорожею. У центрі стоїть хата, а по боках прямокутником ідуть господарські забудування («кошер» — стайні, «амбарі» — комори, тощо). Такий тип (окружний двір) зустрічаємо й на Бойківщині, Поділлі (так зване «обійстя»), на Волині та в деяких округах зазбручанської України. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина по обидва боки Карпат, галицьке Підгір'я, Поділля, Волинь, Полісся, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина й Слобідщина та Кубань — оце території України, кожна з яких витворила окремий тип хатнього будівництва.

Кухня

Борщ з грибами і чорносливом

На 400 г буряків — 400 г капусти, 500 г картоплі, по 1 морквині й кореню петрушки, 2 цибулини, пів-склянки томату, 100 г сушених грибів, 100 г чорносливу, 1 ст. ложка олії, 1 ст. ложка пшеничного борошна, 4 горошини перцю, 2 лаврових листки, 1 ст.ложка оцту.

Помиті гриби варити до готовності і дрібно пошаткувати. До посічених соломкою буряків додати сіль, томат, грибний відвар (1 склянку) і тушкувати до напівготовності. Дрібно посічені цибулю, морквину та корінь петрушки злегка обсмажити на олії і змішати з підсмаженим борошном. У грибний відвар укинути нарізані капусту і картоплю, довести до кипіння, додати підготовлені гриби, промитий чорнослив, лавровий лист, перець, сіль, напівтушковані буряки, обсмажене коріння і цибулю. Варити до готовності. Подаючи на стіл, посипати посіченою зеленню петрушки.

Гречаники

На 300 г гречаного борошна — 1 ст. ложка вершкового масла, 2 ч. ложки цукру, 1 яйце, 10 г дріжджів, півсклянки молока, 2 ст. ложки олії.

У підігрітому до 30* молоці розвести дріжджі, сіль і цукор. Потім покласти яйця, всипати просіяне гречане борошно, замісити густе тісто і поставити в тепле місце на 1,5-2 години, щоб воно підійшло. Після того, як тісто підійде, його вдруге вимішати і знову дати підійти.

Далі тісто викласти на посипану борошном дошку, зробити з нього довгі тонкі прямокутні батончики, покласти на змащене жиром деко і дати підійти.

Потім батончики згори понадрізувати через кожні 2-3 см ножем, змащеним олією; випекти в духовці. Готові гречаники ще гарячими добре змастити злегка підсмаженою олією і розділити за лініями надрізів. Подавати зі сметаною.

Вергуни

На 3 склянки борошна — 1/2 склянки сметани, 3 жовтки, 1 ст. ложка цукру, 1/4 ч. ложки солі, 2 ст. ложки рому або коньяку.

У просіяному борошні зробити заглиблення, куди влити сметану, яєчні жовтки, ром, оцет, кладуть цукор, сіль і замісити круте тісто.

Тісто розкачати тонким шаром завтовшки не більше 2-3 мм, нарізати вузькими смужками завширшки 3,5 см і завдовжки 10-12 см, переплести їх по 2-3 разом, а кінці позліплювати.

Вергуни смажити у розігрітому смальці (або олії). Зарум ' янені вергуни виймати з жиру, класти на таріль і посипати цукровою пудрою, змішаною з ваніллю.

Народне мистецтво

Народна різьба.

З народним дерев'яним будівництвом тісно в'яжеться народна різьба в дереві, до пам'яток якої належать ручні, придорожні й надгробні хрести, іконостаси, ківоти й обрамування ікон, дерев'яна хатня обстанова й посуд, дитячі іграшки тощо.

Різьблені столи, скрині, лави, прилавки, стільці, ліжка та мисники — це окрема ділянка української образотворчості на якій можна простежити весь розвиток тих або інших предметів від найпримітивнішого до найскладнішого типу.

Килимарство.

Полтавщина із суміжною смугою Харківщини й Київщини, південна частина Чернігівщини, Поділля й, нарешті, суміжна з Київщиною частина Волині — це простір, на якому українське килимарство розвивалося від непам'ятних часів. Найбільш консервативним виявилося килимарство Поділля, де переважає геометричний орнамент доісторичного походження. Полтавщина зі своєю рослинною орнаментикою зраджує впливи старого мусульманського Сходу, тоді як Волинь відбиває у своєму килимарстві західноєвропейські, передусім фламандські й французькі впливи.

Природний розвиток українського килимарства припинився тільки в XIX в. разом із механізацією решти ділянок домашнього промислу.

Гончарство.

Серед знахідок кам'яної доби, а в першу чергу поміж виробами трипільської культури, головне місце займають прегарний формою й мальованими візерунками глиняний посуд та глиняні жіночі статуетки. Про дальший етап свідчать знахідки з великокняжої доби в Києві та Білгородці, причому полив'яні кахлі Десятинної церкви з декоративними узорами й гербовими знаками започатковують розвиток українського суто декоративного гончарства. Старі українські кухлі та миски, покриті орнаментами, не тільки використовують старі й засвоєні декоративні мотиви, відомі вже в кам'яній добі, а й збагачують їх умілими запозиченнями зі стороннього, головно східного гончарства й прикладного мистецтва взагалі.

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

Святий вечір

6 січня

У переддень Різдва українці , за стародавньою традицією, відзнача ють Святий вечір або Багату кутю. Перед Свят-вечором розвішу ють традиційні різдвяні оздоби — “павуки” й “теремки” з соломи ; ставлять на покуті Дідуха (житній або пшеничний сніп); або ж оздоблену ялинку.

На Святвечір у гості, як правило, не ходять, а от члени сім ' ї прагнуть зібратися всі. Проте, коли прийде гість, його приймають особливо тепло. На святу вечерю запрошують душі предків (ставлять для них окрему миску і ложку). На стіл стелять духмяного сіна (воно було в яселках нарожденного Дитяти), накривають білою скатертиною і ставлять дванадцять свят-вечірніх страв. Найперше — кутю і узвар. Свят-вечірні страви — ті ж самі, що й багато тисячоліть тому в орачів. Горох, капуста, буряк, часник, гриби, риба, горіхи, вишні, мак, мед, зерно... Кутя буває ячмінна і пшенична. Готують кашу і о кремо юшку: труть мак, заливаючи його узваром з медом, додають товчені горіхи, родзинки. Різдвяний хліб та пироги символізують сімейний добробут.

Діти чекають біля вікна на першу зірку і тільки-но вона з'явиться на небі, повідомляють батькам. Тоді господар урочисто запалює святвечірню свічку, і вся родина стоячи проказує молитву — за живих і померлих. Потім вечеряють. За традицією, у Святвечір здійснюється урочистий обхід родичів : д іти відвідують бабусю з дідом, дядьків з тітками, хрещених , несуть їм кутю і узвар . Цей звичай ніби поєднує усіх живих родичів у спільній с вятій вечері.

Різдво Христове

7 січня

Уранці на Різдво усією родиною йдуть до церкви на Різдвяну службу. Вітаються у цей день і аж до Стрітення (15 лютого) особливо: “Христос народився!” Відповідають: “Славімо його!”

Колядувати у різних місцевостях України починають у різний час. Подекуди ходять уже 6 січня увечері, а подекуди — лише після Різдвяної служби у церкві 7 січня. Колядують аж до Водохреща, але найурочистіші вітання отримуємо від колядників у перші різдвяні дні. Колядницька ватага складається з 3 – 10 осіб, серед них обов ' язково є Звіздар (той, що носить колядницьку Зорю і добре знає обряд) і Міхоноша (носить торбу з подарунками). Колядник ів називають “роковими гостоньками” (бо приходять раз на рік), Божими служеньками. Колядки — це величальні пісні для усієї родини і для кожного її члена окремо, прохання для них щасливої долі, добробуту й усіляких гараздів. Колядників за щире вітання обдаровують пиріжками, яблуками, горіхами, цукерками.

Щедрий вечір

13 січня.

У ніч з 13 на 14 січня українці відзначають так званий старий Новий рік. У деяких місцевостях України готують другу кутю — Щедру.

Зерно символізує життя. З вечора 13 січня до світанку 14 січня хлопчики 7 — 14 років (дівчатам і жінкам цього робити не можна) з рукавиці засівають зерном жита, пшениці, ячменю, проса на нове життя, на Новий рік та на довгий вік, на добро.

Як смеркне, й дуть щедрувати — вітати людей з Новим роком. З і щедрувальниками ходять Маланка й Василько. За церковним календарем 13 січня — день святої Меланії. Тому перевдягненого за стародавнім звичаєм в дівчину хлопця називають Маланкою, а обхід з ним по хатах — маланкуванням. 14 січня — день святого Василя. Отож, Маланка не сама ходить, її Василько (перевдягнена в хлопця дівчина) водить. В руках у Маланки — мітла або великий віник. Коли співають пісню про Маланку , “дівчина” нишпорить по хаті, намагаючись поперекидати те, що лежить не в порядку, вимахує мітлою і “лякає” дітей.

На Щедрий вечір також „водять Козу” (хлопця, вдягнутого у вивернутий хутром назовні кожух ) – це стародавній обряд, пов ' язаний з родючістю ниви. Вважається, що господарям, до оселі яких завітають в новоріччя щедрівники з Козою, буде в усьому щастити.

Водохреще

19 січня

У християнському календарі це свято хрещення Ісуса Христа (Богоявлення, Хрещення Господнє).

Уранці на Водохреще відбувається святкова служба в церкві, а потім хресний хід до річки. Там чоловіки вирубують з криги хрест, встановлюють над ополонкою і забарвлюють його буряковим квасом, щоб був червоний. Священик святить у ополонці воду і люди набирають святої води. Сміливці купаються у крижаній воді, щоб цілий рік бути здоровими.

За традицією, на Водохреща молодь забавляється на льоду: катається на ковзанах, а якщо є можливість — влаштовує на катку каруселі.

Масляна

За тиждень до початку сорокаденного Великого посту (який, як відомо, передує Великодню) починається сиропусний тиждень, отже й Масниця (Масляна). Це своєрідне свято проводів Зими, що символізує відродження і є ознакою великого перелому в житті природи. Цього дня слід добре повеселитися. Головна страва на Масляну в Україні – вареники з сиром, политі сметаною. Неодружена молодь збирається у когось вдома, дівчата у складчину готують вареники з сиром, хлопці наймають музик і приносять напої.

Колись на Масляну був звичай „колодки”, яку чіпляли неодруженій молоді: чіплянням колодки (“діапазон” її доволі широкий: від шматка дерева до стрічки) ніби осуджували тих, хто підійшов уже за віком, але досі не виконав свого обов`язку – не взяв шлюб.

Благовіщення

7 квітня

Благовіщення Пресвятої Діви Марії – одне з 12 найбільших свят православ'я. У дім старця Йосифа в Назареті, де жила Марія, був посланий Архангел Гавриїл з благою вістю: “Радій, благодатная, Господь із тобою! Ти благословенна межи жонами... Ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому ймення Ісус. Він же буде великий і Сином Всевишнього званий”.

* * *

В Україні Благовіщення – це свято звільнення, розбудження землі. Це день, коли “Бог благословляє землю” й усе в природі пробуджується. Колись у цей день господарі випускали з хлівів та стаєнь усіх свійських тварин, виганяли худобу “на весну”.

У світі дитинства це також свято звільнення: казкова золота щука розбиває хвостом кригу, прокидається вода, оживають дерева, сонце мандрує небесним шляхом, досягає міфічних воріт, відмикає їх і випускає на волю дощ і росу. Можна кликати Весну:

Весно, весно, весняночко,
Прийди до нас паняночко !

Дівчата для цього виходять на пагорб, розпалюють багаття, водять хороводи. Весну гукають, тобто виспівувують заклик “Гу!” Починаються молодіжні гуляння – “вулиця”.

Великдень

Великдень — найбільше християнське свято. Вдавнину Великдень був одним з традиційних свят на пошану сонцю, яке в цей час “оживає”, воскрешаючи сили природи. Прийнявши християнство, народ отримав змогу осягти ще один символічний щабель весняного свята: у Воскресінні Христовому ми бачимо перемогу життя над смертю.

На Великдень, як кажуть, сонце грає, а молодь і поготів. Найголовніша великодня гра – “Жучок”, що символізує безкінечний рух і вічне життя. Малу дитину запрошують бути “жучком”, і двоє хлопців водять її по «чарівному місточку» з рук гравців. Пари, по котрих уже пройшовся “жучок”, перебігають наперед і таким чином “жучка” обводять довкола церкви. Дівчата грають також у “Шума”, “Царівну”, “Кривого танця” – ігри, які символізують пробудження природи і неперервне життя. Традиційно, на Великдень біля церкви співав великодні псалми кобзар або лірник.

Символ Великодня – писанка (майже в усіх народів яйце вважалося джерелом життя, символом сонця, початку світу).

Зелені свята

Це свято у православ ' ї зветься Зішестя Святого Духа на апостолів або ж Трійця. На п'ятдесятий день після Воскресіння Христового на апостолів ніби зійшли вогненні язики, після чого вони заговорили різними мовами. Так Христос дав учням вістку нести Його вчення усім народам. Ця священна подія вважається народженням християнської Церкви.

* * *

У народному календарі це свято проводів весни і зустрічі літа. У хаті до цього свята по-особливому прибирають. У суботу вносять до хати гілочки клену і липи, різні трави: материнку, полин, м'яту й любисток (клечання) і обтикують (клечають) ними прибрану хату, особливо ікони, портрети родичів та вікна. Лепехою й травою встеляють підлогу. Це свято єднає мертвих і живих. Бо із зеленим розмаєм світу запрошують до осель і душі пращурів.

Поминають також самогубців та усіх, хто загинув, зник безвісти. За стародавніми переказами, саме о цій порі, коли цвіте жито, душі померлих линуть з гір, лісів і водних джерел до людських домівок – підтримати нащадків і допомогти у важливий час зародження врожаю. У традиційному світогляді ті, хто помер не своєю смертю, ставали русалками. Оберегом від русалок є полин і часник. У Троїцький понеділок русалок урочисто, з піснями проводжають з людського світу у потойбіччя, “до бору”.

Подекуди в Україні збереглися старовинні троїцькі обряди: водіння Тополі (на Полтавщині) та Куста (на Поліссі).

Купала

У ніч з 6 на 7 липня в Україні, як і багатьох слов 'янських країнах – свято молоді. Це час літнього сонцестояння, коли найдовші дні й найкоротші ночі, а буяння природи наймогутніше і цвіте „квітка папороті”. Ще звечора хлопці на березі річки запалюють багаття, де спалюють сміття. Через вогонь годиться перескочити, щоб очиститись. У деяких регіонах України вважалося, що на Купала слід скупатися. Адже на світанку в цей день купається сонце, а зійшовши на небо, “грає” всіма барвами. Тому зустріч сонця купальського ранку – один з найцікавіших моментів свята.

Купальської ночі дівчата ворожать з вінками: прикріплюють до них свічки і пускають на воду. Куди попливе віночок – звідти й нареченого виглядати.

Маковія

14 серпня

У православному календарі 14 серпня – день Винесення Чесних Древ Животворящого Хреста Господнього. За царювання у Візантії Костянтина Великого його мати Єлена (згодом рівноапостольна свята) прибула до Єрусалима, щоб відшукати Хреста, на якому розіп'яли Спасителя. Упродовж серпня в Константинополі збережену частину Хреста Господнього носили вулицями міста. У той же час у Цареграді (нині Стамбул) відбувався інший традиційний обряд – освячення води у придворному храмі.

У Київській Русі обряд змінився – відбувалися хресні ходи до рік та озер. За переказом, саме в цей час 988 року князь Володимир Великий хрестив киян. Отож за традицією, цого дня в Україні відзначається Хрещення України-Русі. Колись у Києві щороку на це свято відбувався велелюдний хресний хід до Дніпра.

14 серпня відзначається також день семи мучеників Маккавеїв, їхньої матері Соломії та вчителя Єлеазара – сповідників Єдиного Бога, жорстоко покараних сірійським царем Антіохом Єпіфаном, що запровадив у Юдеї язичницькі звичаї та зганьбив Господній храм. 166 року до Р.Х. Юда Маккавей очолив повстання і переміг, очистивши храм від ідолів.

* * *

У народному календарі це свято називають Маковієм і пов'язують з маком, який на той час дозріває. У церкві святять воду, мак, квіти: вас и льки, чорнобривці, м'яту. В обрядовості й ритуальних стравах зернята маку символізують родючість. Окрасою святкового столу і радістю для дітлахів стають обрядові шулики, вареники з маком, макові коржики.

Покрова

14 жовтня.

За легендою, під час облоги Константинополя сарацинами 910 року, Божа Мати чудесно заступилася за греків. Під час всенічної У Влахернському храмі, де зберігалися ризи Богородиці, юродивий Андрій та його учень Єпіфаній побачили у видінні, як несподівано зайшла осяяна світлом Діва Марія у супроводі Івана Хрестителя, Івана Богослова та ангелів. Схиливши коліна перед престолом, Богородиця довго молилася, потім встала, зняла зі своєї голови хустку-омофор і розпростерла її над людом у церкві. Під тим покровом християни отримали захист і порятунок, місто було врятоване. З того часу покров-омофор став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.

Через кілька століть після цієї легендарної ночі свято Покрови Пресвятої Богородиці було узаконене православною церквою в Україні-Русі.

* * *

Свято це високе і земне водночас: від Покрови починалися вечорниці, котрі тривали до Великодня, і розпочиналася пора весіль, які справлялися до Пилипівських заговин (27 листопада). Є приповідка: “Свята Покрова накриває землю снігом, а дівчат — шлюбним вінцем”.

Святого Андрія

13 грудня

Святий Апостол Андрій був братом святого Апостола Петра. Христос покликав його одним з перших, тому його й називають Первозванним. Св. Андрій вважається покровителем Української Церкви. У Лаврентіївському літописі є переказ про те, як св. Апостол Андрій Первозванний разом зі своїми учнями вирушив Дніпром до теперішнього Києва і, вийшовши на гору, поставив хрест (саме там нині височить Андріївська церква). Потім поблагословив київські гори і прорік, що постане тут велике місто з багатьма церквами, і процвітатиме віра Христова.

* * *

Увечері з 12 на 13 грудня неодружена молодь справляє обряд калити. Дівчата печуть калиту — великий медовий корж з діркою посередині. Він уособлює сонце і увесь білий світ; щоб пізнати, треба його “вкусити”. До калити прив'язують червону стрічку (колір кохання) і прикріплюють її до жердини, щоб можна було опускати й піднімати.

Пан Калитянський стоїть на чатах біля калити з кінцем червоної стрічки в руках і випробовує сміливців-Коцюбовських. Паном Коцюбовським по черзі стає кожен хлопець. Щоб отримати право вкусити калити, вони повинен показати себе спритними і кмітливими. Та головне — не розсміятися! Бо як тільки засяє на лиці Коцюбовського хоч промінчик усмішки — миттю завзятий Охоронець намастить його сажею. Кожному хлопцеві дається по три спроби вкусити калити, не допомагаючи собі руками (не сходячи з коня-коцюби). Кожна дівчина має право загадати йому загадку, відгадка до якої існує хоча б у теорії. Найкраще, коли це будуть загадки про довколишній світ — про сонце, місяць і зірки, дощ і вітер.

Святого Миколая

19 грудня

Святий Миколай Чудотворець вшановується як захисник дітей, покровитель мореплавства, торгівлі та землеробства, опікун бідних і сиріт. До нього у молитвах звертаються мандрівники. За “Житієм”, він народився 260 року у місті Мірі Лікійській (Мала Азія). Був пресвітером, єпископом. Заради порятунку людей творив чудеса.

В Україні-Русі на честь святого Миколая збудовано багато храмів. Відомі його чудотворні ікони.

Українці, як і інші християнські народи , мають звичай обдаровувати малих дітей у ніч з 18 на 19 грудня. С вятий Миколай любить усіх дітей, але знає, що чемність і щирість прикрашає людину краще за всякі оздоби. У подарунок святому діти вчать віршики, пісні й молитви, намагаються бути ввічливими, слухняними. Опівночі Чудотворець заходить до кожної оселі разом зі своїми помічниками — Ангелом і маленьким чортиком Антипком. Ангел роздає подарунки чемним дітлахам, Антипко розносить різки непослухам. Усе це збирається батьками, складається до торбинки й кладеться разом з печивом-миколайчиком чадові біля подушки.

ТРАДИЦІЙНА МУЗИКА І СПІВ

В українському музичному фольклорі найпоширенішими є пісні (календарно-обрядові, псальми, родинно-обрядові, соціально-побутові, історичні, чумацькі, жартівливі, коломийки, дитячі), а також думи (епічні речитативи в супроводі кобзи або бандури), які співали незрячі кобзарі й лірники.

Календарно-обрядові пісні – це колядки й щедрівки, веснянки, троїцькі, петрівчані, купальські. Родинно-обрядові – весільні, голосіння.

Серед інструментальних ансамблів найпоширеніший – троїсті музики, які грали на весіллях, ярмарках, танцях. Це скрипка, басоля і бубен або ж скрипка, цимбали і бубен.

Бандура – український традиційний струнний щипковий інструмент, можливо, походить від давньоруських гуслів. Має ковшеподібний корпус з грифом і 12 струн (іноді більше, до 30). На бандурі грають, перебираючи струни обома руками, тримаючи її на колінах вертикально. Найбільшого розповсюдження бандура досягла в епоху козацтва. Найкраще передає українську музику.

У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.

Кобза . Старовинний інструмент, що на початку мав три струни, вузьку шийку і довгастий корпус. Згодом число струн збільшилося, гриф укоротився, корпус округлився, з ' явилися приструнки і зникли лади (українця, що любить прикрашати свою музику найтоншими мелізмами, не задовольняла визначеність ладу”, – писав дослідник Гнат Хоткевич). На поширеній у минулі століття в Україні народній картині „Козак Мамай” можна побачити цей інструмент. Має стрій, подібний до гітари (4 – 8 струн). На кобзі грають, притискаючи лівою рукою струни на грифі. Рігельман у своїх замітках XVIII ст. писав, що в селі більше грають на кобзі, а в місті – на бандурі.

Басоля – український народний смичковий інструмент , що формою нагадує віолончель. Має 4 струн и .

Ліра колісна . У її супроводі незрячі мандрівні співці-лірники співали псальми, також грали жартівливі, танцювальні мелодії на ярмарках. Прототипом такої ліри є грецький монохорд, що мав одну струну й одну клавішу, яка пересувалася вздовж струни. У зміненому вигляді інструмент у ІХ ст. був поширений у Західній Європі. В Україні колись існували цілі школи лірників.

Торбан – струнний інструмент з грифом. Поширений серед української шляхти, називався ще „панська бандура”. На торбані грав Іван Мазепа (тривалий час торбан з гербом гетьмана зберігався у Чергінівському музеї).

Коза (дуда). Інструмент на зразок волинки. Прототип сучасної гармоніки. Міх виготовляється з шкури кози – білий і кудлатий. Має свисток і кілька дудок.

Трембіта . Духовий інструмент з дерева смереки, що довжиною буває до 3 метрів. Інструмент гірняків-гуцулів. Трембітають на полонинах, та в час поховального ритуалу. Звуком трембіти сповіщають сумні вістки, а на полонинах передають необхідні сигнали на далеку відстань.

Цимбали – струнний ударний інструмент. Дерев'яна пласка скринька у формі трапеції або дерев'яна рама, на якій натягнуті струни. На цимбалах грають за допомогою паличок чи молоточків. Цимбали поширені також у Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі.

ТАНЦЮВАЛЬНА КУЛЬТУРА

Найпоширеніші танці в українців – Гопак, Гречаники, Плескач, Голубка, Ойра, Краков'як, Карапет, Полька. Є багато гарних традиційних вальсових мелодій. Українські танці, різноманітні за хореографічним малюнком, будуються на таких танцювальних рухах: перемінний крок, присядки, дрібушки, вихилясники, тинки тощо. Гопак – народний танець, швидкий, запальний. Чоловіки імпровізують складні фігури, аж до високих стрибків, змагаючись у спритності. “Кругові” та “ключеві” хороводи (у пісенному супроводі). До “кругових” належали такі хороводи, в час яких одна з дівчат у середині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. “Ключеві” хороводи виводили дівчата довгою лінією – “ключем”.

ЕТНОПЕДАГОГІКА

Етнопедагогіка є колискою і базою сучасної наукової педагогіки. Сьогодні вона цікавить багатьох учених як неосягнене поки що джерело ефективних методик морального виховання, способів розвитку творчих здібностей, систем загартування та оздоровлення. Термін “народна педагогіка” увів у 1857 році видатний український культурний діяч Олександр Духнович. На початку ХХ ст. в Україні розгорнулася праця з вивчення етнографії дитинства, планувалося узагальнити і впорядкувати накопичені знання про народні засоби виховання дітей в українській родині у період від народження до одруження. У скарбниці української етнопедагогіки – твори видатних дослідників: Ніни Заглади, Марка Грушевського, Григорія Ващенка, Степана Сірополка, Григорія Стельмаховича; мислителів: Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки; практиків: Костянтина Ушинського, Антона Макаренка, Василя Сухомлинського. Серед „інструментарію” народної педагогіки – оздоровчі методики, вправи для розвитку інтелекту, народне мистецтво, пісні, ігри.

ІГРАШКИ

Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та ін. До нас дійшли переважно керамічні й дерев'яні зразки, датовані 19 ст. – “лялька”, “кінь”, “вершник”, “птах” тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами – виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що “працюють” у наслідок руху планок. Найбільш поширенішою іграшкою українських дівчаток дітей були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.

Іграшки, пов ' язані з календарними обрядами: “жайворонки” з тіста, котрих випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою із вирію пташок; різдвяні пряники — “півники” і “коники”; великодня лялька-панянка з трави. Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиги, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер.

Скоромовки

Ішов Прокіп, кипів окріп

Прийшов Прокіп – кипить окріп,

Як при Прокопі, так при Прокописі і при Прокопенятах.

Хитру сороку спіймати морока,

А на сорок сорок – сорок морок.

Прислів ' я

Любиш жарти над Хомою – люби й над собою.

Бджола жалить жалом, а чоловік – словом.

Де двоє сваряться – третій користає.

Криком огню не вгасиш.

Що хата має, тим і приймає.

Не перо пише, а розум.

Голова без розуму – як ліхтарня без свічки.

Кожна пригода – до мудрості дорога.

Любов, як перстень, не має кінця.

НАРОДНЕ ВЕСІЛЛЯ

1) сватання

2) змовини (оглядини, заручини)

3) підготовка до весілля (запросини, вінкоплетини, гільце, випікання короваю).

4) весілля (“посад” молодої, розплітання коси, батьківське благословення і провід молодих до вінця, “поїзд” молодого до двору молодої — сцена нападу і оборони, “зрада” брата молодої, що виявляється у продажі сестри, дари молодого, краяння і розподіл короваю, виряджання скрині, прощання молодої з батьками, від'їзд молодих до дому молодого, зустріч невістки у свекрів, дари від невістки, “комора”).

5) понеділкування (почепини, перезва).

Коровай

Випікають коровай у молодого і в молодої. Мати запрошує коровайниць. Коровайницею може бути тільки “парна” (що має чоловіка) жінка. Їх може бути троє, семеро. Кожна приносить з собою миску борошна, яйця, масло.

Сам Господь коровай місить,

Пречиста підливає,

Хусточкою накриває,

Ангели воду носять,

Миколая на поміч просять.

Гільце

Гільце — символ дівочої краси і чистоти, дівування. Роблять його із сосни, ялини, яблуні, вишні. Уквітчують барвінком, м'ятою, любистком, калиною, колосками вівса, стрічками.

Вінок

Це останній у житті вінок для молодої. В'ють його дружки з барвінку й калини. Співають:

Щаслива Марійка в Бога,

Стали янголи у порога,

Просили панянок, просили,

Щоб їй віночок ізвили.

Дитячі письменники, які „закумулювали” душу народу

Віктор Близнець, Марійка Підгорянка, Платон Воронько, Катерина Перелісна, Роман Завадович.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ

Григорій Сковорода – мислитель, поет, композитор.

Тарас Шевченко – мислитель, поет, художник.

Іван Франко – мислитель, письменник, громадський діяч.

Леся Українка – мислитель, поетеса.

Петро Сагайдачний – гетьман, просвітитель.

Іван Мазепа – гетьман, меценат.

Михайло Грушевський – історик, громадський діяч, президент Української Народної Республіки.

Василь Стус – поет.

Петро Григоренко – правозахисник.

Дмитро Бортнянський, Микола Лисенко – композитори.

Серж Лифар – балетмейстер.

Соломія Крушельницька – співачка.

Іван Козловський – співак.

Олександр Архипенко – скульптор.

Дмитро Левицький, Георгій Нарбут, Марія Приймаченко, Катерина Білокур – художники.

Борис і Варвара Ханенки – меценати.

Костянтин Ушинський, Василь Сухомлинський – педагоги.

Юрій Кондратюк, Сергій Корольов – вчений, засновники космонавтики.

Ігор Сікорський – авіаконструктор.

Владика Андрей Шептицький невтомно трудився, щоб примирити різні етнічні групи, залишив по собі багату спадщину листів і публіцистичних творів на тему суспільних проблем і духовності. Упродовж 44-років очолював Українську Греко-Католицьку церкву й українське суспільство. Школи, лікарні, сиротинці, храми й музеї, засновані й фінансовані Шептицьким, велика праця на ниві просвітництва та захисту прав людини стали могутнім свідченням того, як добрі наміри можна втілити у добрі справи.

Роман-Марія-Олександр граф Шептицький народився в родовому маєтку в Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього українського шляхетського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації. Студіював юридичну науку в Ягеллонському (Краків) університеті, філософію й теологію – у Вроцлавському. Доктор права, філософії і теології. Вільно володів німецькою, французькою, італійською, грецькою мовами, латиною та давньоєврейською. 1887 року, після подорожі центральною Україною, попросив у матері пробачення і благословення на те, щоб піти в монастир: замолювати гріхи предків, які відреклися від рідного народу. Вирішив повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити "селянській", як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

Доля митрополита Шептицького була нелегкою, він зазнав багатьох страждань від різних політичних режимів, за яких людина не вважалася цінністю. За всіх обставин завжди ставав на захист людей – незалежно від їх національності чи віровизнання. Шовіністичний польський, імперський російський, радянський, нацистський режими ув'язнювали митрополита, але завжди знаходилися люди різних національностей і віровизнань, які захищали цю видатну людину і допомагали повернутися до праці.

1939 року на Західну Україну вступили радянські війська, зачиняли навчальні заклади, монастирі, тисячами ув ' язнювали й знищували людей. У родовому маєтку Шептицьких у Прилбичах енкаведисти розстріляли митрополитового брата Лева разом з членами сім ' ї. 1941 року владика спершу радо сприйняв вступ німецьких військ на територію України. Він добре пам'ятав, що чинили тут попередні “господарі”, зокрема, радянські… Проте під кінець 1941 року, в листі “До духівництва” він визнав свою помилку: нацистський режим виявився не кращим за всі інші окупаційні режими на українських теренах. У лютому 1942 року – в час, коли здавалося, що нацизм переможе, у листі до Гіммлера митрополит закликав не вбивати євреїв і не залучати до цього українців. Він єдиний з церковних діячів світу наважився звинуватити Гітлера у геноциді. Багато євреїв переховувалися у греко-католицьких монастирях, а також у митрополичій резиденції.

ТРАГЕДІЇ

ГОЛОДОМОР

Сьогодні офіційно визнано, що у 1932-33 роках від голоду померли понад 7 мільйонів українських селян. На “чорних дошках” в Україні та на Кубані де на той час українці складали близько 80 відсотків населення) фіксувалися райони повного вимирання. Одночасно “упокорювали” українську інтелігенцію, часто через смерть.

Україна завжди була найбільш небезпечним для радянської влади регіоном. У листі від 11 вересня 1932 року до Лазаря Кагановича Сталін висловив невдоволення: “Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах дело обстоит, как утверждают, не лучше… Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять… Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший строк в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть”. Голодомором керували з “центру”, тероризуючи незгодних і винагороджуючи тих, хто “поводився добре”.

Основними умовами “успіху” штучних голодоморів є блокування інформації всередині країни, приховування фактів голодування від іноземців та посилений контроль за межами населених пунктів і країни вцілому. У 1932-33 роках загони енкаведистів “охороняли” не тільки кордони України, але і окремі села, відбираючи в селян продукти, які ті роздобували в місті. Опозиційних засобів масової інформації не було, окрім незрячих кобзарів та лірників, які, вільно мандруючи від села до села, несли правдиві вісті. Однак у 1934 році близько 200 співців, які не погодилися стати “трубадурами нового часу”, зібрали в Харкові нібито на всеукраїнський з'їзд і розстріляли.

Знання про Голодомор в Україну пробивалися з Заходу завдяки українській діаспорі, яка привернула увагу світу до цієї трагедії. З 1984 року за дорученням президента США Рональда Рейгана діяла комісія з вивчення голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні. У 1988 році вона визнала голодомор актом геноциду. Після такого “шуму” Партія не забарилася зацікавитися цим питанням. Того ж 1988 року в Києві відбулося спеціальне засідання ЦК. До московського гідрометцентру послали уповноваженого (адже відомості про дощі усього СРСР скупчувалися тільки там) і виявилося, що роки 1932 і 1933 нічим не відрізнялися від інших, засухи не було. Саме це і стало підставою до того, що 1989 року політбюро ЦК КПУ дало дозвіл на видання першої книжки документів про голод в Україні.

Світлої пам'яті доктор Джеймс Мейс зазначав, що сьогодні розв'язання економічних негараздів в Україні блокують проблеми неекономічні. Унаслідок цілеспрямованої радянської політики все національне стало сприйматися українцями не тільки як другорядне, але як смертельно небезпечне. “Тільки тоді, коли народ України усвідомить усе багатство спадщини свого минулого, культури, історії, усього, від чого, власне, і постала така держава, як Україна, і такий народ, як українці, – пише Джеймс Мейс, – Україна спроможна буде ступити на шлях, від якого вона була відірвана репресіями, голодоморами, нещадним економічним, політичним, культурним варварством, аналог якому важко знайти в історії людської цивілізації, але ім'я якому – страшне слово: геноцид”.

ВОЛЯ ДО СВОБОДИ

Січові стрільці – військові регулярні частини, сформовані на західноукраїнських землях з початком І світової війни у складі австроугорської армії. Відзначилися хоробрістю і звитягою в боротьбі за незалежність Батьківщини.

УПА – Українська повстанча армія . Військово-політичне формування, що діяло в Україні у 1942 – 51 роках. Перші загони виникли на Поліссі під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. Армія боролася за незалежність України від німецьких і радянських окупантів. Від 1943 по 1951 рік УПА очолював Роман Шухевич.