ГОЛОСУЮ ЗА… МОВУ?

Слухаючи палкі, по-юначому категоричні, але по-дорослому громадянські виступи чернівецького студентства під час першолистопадового стихійного мітингу біля підніжжя Кобзаревого постаменту, порадів небайдужості до долі своєї Вітчизни покоління, яке дехто поспішив охрестити "втраченим" - у довколоринкових гендлях, аморальному споживацтві, безпринципному аполітизмі. Подумалося: у загалу, де молодь не воліє жити за гірко традиційним для пересічного українства принципом "Моя хата скраю…" і миритися з довколовиборчими маніпуляціями, таки є гідне майбутнє! Водночас привернула увагу реакція перехожих городян старшого віку. Чимало з них полохливо, а дехто й недоброзичливо, обминали мітингуючих - за віком, своїх дітей та онуків. Невже ж нам так добре ведеться на рідних теренах і так лякає перспектива реально реформаторських змін у своєму "перехідному" (чи ж не від поганого до ще гіршого?) суспільстві?..

Мимоволі згадалася випадково почута розмова двох інтелігентного вигляду літніх жінок під час обходу декількох виборчих дільниць - №№ 87, 24, 25. Як і всіх журналістів, котрих грубувато, але влучно звуть "цепними псами демократії", нас вельми стривожила прямо-таки катастрофічна ситуація фактичної неготовності тутешнього територіального виборчого округу №204 до голосування за п'ять днів до його проведення (див. публ. "Чи готові ми до виборів?" - №44 від 29.10.2004 р.). До честі причетних до цієї справи земляків, за цей час їм вдалося навести більш-менш пристойний порядок на своїх "робочих місцях" і без серйозних зривів виконати покладені на них обов'язки. Так ось, при виході з 24-ї дільниці, очікуючи тролейбус, почув уже згадане довірливе "поміжжіноче" визнання: мовляв, я б не від того, аби підтримати основного кандидата від опозиції, але боюся в разі його перемоги заборони російської мови (нею і велася бесіда). Її супутниця розуміюче кивнула.

* Згодьмося: подібні настрої аж ніяк не поодинокі в нашому середовищі, де живучі стереотипи невідворотності означеної "чистки" за приходу до влади національно-демократичних сил. Хоча "запагорбовий" досвід, зосібна нещодавно ухвалена Конституція Євросоюзу, неспростовно доводить неприпустимість порушення його учасниками та кандидатами (про відповідну орієнтацію ми неодноразово заявляли на всіх рівнях) основоположних прав людини. В тому числі й на збереження рідного засобу спілкування… А названий політикум, як відомо, найпослідовніше виступає прибічником "європейського вибору" України. Тож його провідники не можуть не знати про гостру чутливість Заходу в гуманітарних питаннях: навіть за умов розвиненої демократії тут виникають серйозні суспільні колізїї. Згадаймо хоча б перехід Бельгії після півтораста років унітарного держустрою на федеративний або драматичну епопею квебекського сепаратизму в Канаді. В основі тамтешніх гризот - саме мовна проблема, хоча рівень життя у цих високорозвинених країнах непорівнюваний з вітчизняною сіромою…

** Інша справа - чи зроблено у нас належні висновки зі своїх етно-культурних прорахунків? Навіть побіжний погляд на розвиток подій у постсоюзних країнах виявляє неоднозначну закономірність: виникнувши первинно як загальнонародні, демократичні сили (народні фронти) швидко перетворилися - якщо не за програмними засадами, так за реальною практикою, - у національно-демократичні. Причому, з наростаючим акцентом на першій частині. Як наслідок, вони все більше почали втрачати прихильність інонаціональних демократів у межах своїх держав і загалом іншородного, зазвичай некорінного, населення. А його ж набирається доволі за декілька поколінь цілеспрямованої політики змішування націй і народностей колишнього Союзу. Тож і не дивно, що "мігранти", не підготовлені у своїй масі до сприйняття національно-свідомісних пріоритетів автохтонів, до того ж нерідко звинувачувані у всіх гріхах адмінсистеми, зрештою, хитнулися у бік… новітньої управлінської "вертикалі", виставляючої себе ґарантом громадської стабільності. Гору взяв елементарний інстинкт самозбереження, а не докорінні соціально-економічні інтереси. Ось і утворився надприродний, згубний для здійснення демократичних реформ розподіл нашого загалу на їх прибічників та противників - не за особистими якостями (дальновидний чи обмежений, прогресивіст чи догматик, надійний чи перекотиполе), а нерідко за незалежними від волі людини: національністю, географічним та соціальним походженням, вихованням, батьківською вірою. Звісно, час і суспільні реалії поступово все розставляють на свої місця. Про що наочно свідчать результати першого туру президентських перегонів (навіть з урахуванням брудних технологій на кшталт "десантів" з купою відкріпних посвідчень)…

*** Слід оперативніше усвідомити, що персонально в кінцевому рахунку ми ділимося не на західняків та східняків, не на укра-їнсько- та російськомовних, не на "київських" та "московських" віруючих, а на порядних і пройд, послідовно демократичних і політичних хамелеонів укупі з відвертими ретроградами. Відтак головне зараз - аби першоосновні життєві орієнтири взяли гору над страхом власного волевиявлення, міжетнічними, мовно-культурними та іншими "похідними" упередженнями, прищепленими душам декількох поколінь співгромадян тоталітарною системою. Звісно, маємо право обирати вседержавне майбутнє на власний розсуд - тут нам суддя лише совість і переконання. Та при цьому пам'ятаймо заповідане Шевченком соціально охоронне, єднальне, а не руйнівно роз'єднуюче призначення озвученої душі нашого народу:

Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… возвеличу
Малих отих рабів німих.
А на сторожі коло їх
Поставлю слово.