Мовне питання в ході та після виборів до Верховної Ради України 2006 року
(за результатами моніторинґу друкованих й електронних ЗМІ)

Олександр Майборода,
Тетяна Хорунжа

Мовне питання не вважається населенням України одним з першорядних. За результатами щорічного соціологічного моніторинґу питання мовно-культурної сфери ставляться населенням у кінець переліку найважливіших для нього життєвих інтересів. Тим не менше, кожна парламентська кампанія супроводжується реанімацією мовного питання, а конкретніше, питання про державну двомовність. Вибори до Верховної Ради України 2006 р. не стали винятком. Понад те, вони супроводжувалися не лише оприлюдненням позицій з мовного питання учасників виборчих перегонів, а й конкретними діями місцевої влади ряду реґіонів, які являли собою демонстрацію готовності до розв’язання цього питання в односторонньому порядку. Перебіг подій щодо до мовної сфери всебічне відтворювався у друкованих й електронних ЗМІ України, моніторинґ яких дає доволі повне уявлення про позиції з мовного питання основних учасників виборчого процесу, інформацію про найгучніші практичні кроки з мовного питання, вчинені на реґіональному рівні, правову оцінку цих кроків з боку експертів і практичних політиків, прогнози щодо вирішення мовного питання.

1. Позиції з мовного питання учасників виборчого процесу
Як і напередодні президентських виборів 2004 р., однією з найактуалізованіших була тема державного статусу російської мови в Україні.
Під час виборчої кампанії 2004 р. цю тему було артикульовано тодішнім прем’єр-міністром України, кандидатом у президенти В. Януковичем у пропозиції надати російській мові статус другої державної, вперше публічно виголошеній 27 вересня 2004 р. на зустрічі з представниками російських ЗМІ у Києві. Це питання стало одним із тих, що значно підсилили міжреґіональне протистояння у країні.

На парламентських виборах нинішнього року Партія реґіонів України, задекларувавши у виборчій програмі підтримку всіх національних мов і культур, стверджувала, що в цьому полягає сила, а не підстава для розбрату і конфронтації. Вихідячи з цього, вона виступила за надання російській мові статусу другої державної в Україні.
У програми «Блоку Юлії Тимошенко» — «Маніфест справедливості» та Блоку «Наша Україна» — «Україна у нас одна» мовне питання не було внесене, що можна розцінити і як ставлення до нього як до мало актуального, і як намір не міняти нинішного мовного законодавства. Щоправда, за повідомлення прес-служби Президента України, на засіданні політради «Нашої України» лідер одного з учасників блоку — партії «Собор» Анатолій Матвієнко висунув однією з умов створення коаліції захист української мови та культурно-інформаційного простору України (http://president.org.ua/news/news-102243).

Соціалістична партія України, торкаючись у виборчій програмі питання розвитку мов і культур національних меншин і народів, пообіцяла, що «…закон про мови, який передбачає можливість кожному вільно користуватися рідною мовою, буде реалізований на практиці».
Комуністична партія України у програмі «Владу і власність — народу України!» задекларувала намір створити «…умови для повноцінного культурного розвитку усіх націй і народностей, що проживають в Україні».
Голова Верховної Ради, лідер однойменного „Народного блоку” В. Литвин заявив під час передвиборчих перегонів: „Я категорично проти українізації і категорично проти того, аби штучно педалювати тему російської мови. Просто слід виконувати ті закони, що є. І дати можливість людям говорити, вчитися, отримувати інформацію їхньою рідною мовою, а референдум (стосовно російської мови) нічого, крім чергового протистояння, не дасть. Чому ті, хто обіцяє нині вирішити проблему мови, не вирішували її, коли були при владі? Очевидно нині бажають зараз з допомогою людей, граючи на таких тонких інструментах, як національність, мова, релігія, повернутися до влади” (www.president.org.ua/news/news-100183).

Ці слова підтверджує позиція екс-губернатора Луганщини, колишнього голови Держкомнацміґграції Г. Москаля, відверто висловлена в інтерв’ю газеті „Дзеркало тижня”: „Я переконував, що людей черговий раз обманюють. Просив згадати вибори 1994 р., коли Кучма переміг Кравчука лише завдяки обіцянці підвищити статус російської мови, але за 10 років не лише нічого не зробив, а й сам заговорив по-українськи. І та сама картина повторилася на парламентських виборах 1998-го і 2002 рр. Доводив, що для надання мові статусу державної слід змінювати Конституцію, а 300 голосів для цього в парламенті не набереться ніколи. Крім того це нікому не вигідне, оскільки будуть ще президентські, а потім знов парламентські вибори, під час яких виборцям ще і ще раз дуритимуть голову мовним питанням” („Дзеркало тижня”, №19, 2006).

Тут слушно буде наголосити на тому, що безкомпромісна принциповість лідера „Реґіонів України” — „опозиціонера” доконечно, як зауважує Ю. Тищенко у статті „Мова як дім буття” (http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/16/41786.htm) відрізнялася від позиції прем’єра Януковича зразка 2003 р. Так він особисто завізував постанову Кабміну № 1546 від 2 жовтня 2003 р. „Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004—201 рр.”

Цим документом РМ АРК, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям доручалося розробити і затвердити в тримісячний строк реґіональні програми розвитку та функціонування української мови і, понад те, під час складання проектів місцевих бюджетів на 2004—2010 рр. передбачати кошти для їхнього виконання.

У загальній частині постанови, підписаної Януковичем наприкінці 2003 р., зазначається, що „у державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим в останні роки не забезпечується її належний розвиток.., існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо”.
Більше того, тут зазначено, що „мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об’єктом державної підтримки та регулювання”, а в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, також потребують удосконалення і правові норми, що регулюють її функціонування. До слова, основним завданням згаданої програми є зміцнення статусу української мови як державної...”

Оціночні судження з боку ЗМІ було спрямовано переважно у бік програмних положень про державну двомовність. Так, вказувалося на відсутність чіткої і зрозумілої арґументації щодо необхідності такого кроку, на те, що акцентуються лише його позитиви і замовчуються неґативні наслідки, зокрема такий із них, як утворення мовного вододілу між реґіонами, коли одні з них будуть знати і вивчати лише українську, а інші — тільки російську мову, що, безперечно, призведе до підвищення конфліктогенності мовно-культурного чинника, поглиблення і поширення конфліктів культурних ідентичностей, до появи нових підстав для дискримінації представників багатьох інших національностей, а також, можливо, до демарґіналізації «напівмовності», яка аж зовсім не сприяє розвитку культурного потенціалу країни.

Варто звернути увагу на те, що Партія реґіонів висуває гасло державної двомовності попри те, що її лідери визнають відсутність проблеми спілкування між носіями української та російської мови. Так, В. Янукович 20 січня 2006 р. на прес-конференції у Сімферополі заявив, що на рівні пересчних людей проблеми не існує: «Ми знаємо, що жителі Сходу та Півдня України готові йти природним шляхом розвитку української мови на своїх територіях. Цих проблем не існує в російськомовних реґіонах. З іншого боку, ми знаємо і думки жителів західних реґіонів України, де люди прекрасно розуміють один одного, незважаючи на існування в щоденній практиці двох мов».
Розбіжності щодо цього гасла існують і всередині самої партії. Зокрема, Т. Чорновіл в інтерв’ю 28 грудня 2005 р. наголосив, що він «не був прихильником включення у передвиборну програму Партії реґіонів питання встановлення другої державної мови». Більше того, він висловив переконання, що проект змін до Конституції України не пройде у Верховній Раді, хоча винесення питання про двомовність, на його думку, може стати добрим ґрунтом для самоплинного регулювання цього питання. Рівночасно наводиться альтернативна думка лідера партії: «Якщо потрібно провести референдум, ми його проведемо, якщо потрібно міняти конституцію — змінимо її. Парламент прийме відповідне рішення. Нам вистачить голосів, я в тому переконаний. Референдум з цього питання ми теж виграємо».

«Вістник етнополітики», що видається Українським незалежним центром політичних досліджень, у № 2(24) за 2006 р., коментуючи ці слова, зазначає, що ані справжній, ані SMS-референдум, ані гіпотетичне внесення змін до Конституції не вирішать питання впровадження другої державної мови. Воно передбачає обов’язкове внесення безлічі змін до існуючих нормативно-правових актів, прийняття низки нових законів, розробку і впровадження принципів співіснування двох мов, переклад і публікацію усіх офіційних документів, топографічних назв тощо, аж до складання офіційної російськомовної версії державного гімну. В кращому випадку така робота затягнеться на довгі роки і потребуватиме залучення далеко не одного мільйону гривень з бюджетів різного рівня. За оцінкою авторів огляду, починаючи з 1994 р. звернення до теми білінгвізму несе названим політичним силам дивіденди ціною розколу країни.

Зауважимо, що у радіозверненні до народу України на День Соборності Президент України В. Ющенко заявив: «Я не дам жодного шансу ні одній політичній силі дестабілізувати країну, використовувати релігійні, мовні або ідеологічні розбіжності для розколу, розбрату під час виборчої кампанії». Тож можна сподіватися, що для реалізації цього наміру мовне питання не потрібно буде виносити на всеукраїнський референдум”.
Природу маніпулювання почуттями російськомовних громадян України з боку частини політичної еліти роз’яснює стаття викладача Колумбійського університету (США) Ю. Шевчука «Mовне питання та українська еліта», підготовлена для щотижневика «Телекритика».

Автор статті впевнений, що українська еліта без огляду на її походження, мову, культуру, релігію чи інші складники індивідуальної й групової тотожності, кровно зацікавлена у підтримці й зміцненні української культури як головного засобу свого узаконення попри те, що у кожній виборчій кампанії політичні партії України незмінно змагаються за право вважатися кращим захисником російської мови проти «утисків» з боку української. Але щойно опозиція стає владою, вона непомітно, але досить прогнозовано забуває про гучні обіцянки захистити російську.
Автор пояснює цей парадокс тим, що політична еліта незалежної України виросла із еліти совєтської, а тому потребує політичної леґітимізації, виправдання своїх претензій на управління суспільством. Для цього їй слід було лише зробити українську мову державною і перевести на спілкування нею бюрократію. Ця самоукраїнізація колишньої совєтської еліти диктувалася простим і зрозумілим мотивом — її прагненням відмежуватися не лише політично, а й дискурсивно від старого режиму і від російської мови як його всюдисущого символа і провідника впливів. Українська мова пропонувала себе як готове знаряддя творення нової політичної ідентичности. Ця ідентичність своєю чергою була виправданням самої української незалежности.
Для української еліти створення питомо українського комунікативного простору цікаве не якимись ідеалістичними прагненнями відновити історичну справедливість на користь покривдженої мови. Воно насамперед цікаве їй як дієвий спосіб звільнення від контролю і впливу Москви.

Те, що в незалежній Україні такі символи українського націоналізму, як українська мова, тризуб, синій та жовтий кольори, пісня «Ще не вмерла України…» несподівано легко отримали визнання з боку держави загалом, парламенту, президента та інших державних чинників зокрема, саме як символіка незалежної України, говорить не про силу ідеології українського націоналізму в політикумі і суспільстві, а насамперед про дію логіки влади на нову-стару еліту. Kожен політик, чи то окрема людина, чи партія, здобуваючи владу, інстинктивно сягає по символи влади як перший спосіб узаконення свого становища. Серед цих символів мова виявляється поза всякою конкуренцією, вважає Ю. Шевчук.

Іншим потужним чинником, який штовхає російськомовну українську еліту в обійми української культури, Ю. Шевчук називає Москву, яка невтомно демонструє дедалі аґресивніші намагання реваншу, використовуючи мову і культуру як знаряддя впливу на Київ саме знизу, через виборця. Адже гегемонія над Україною у галузі культури — чи не єдина козирна карта, що лишається у Кремля в сутуації, коли ледве-який із українських можновладців захоче в ім’я «лов’янської єдності»ділитися з російськими олігархами політичною владою чи економічними прибутками.
До речі, за повідомленням «5 каналу», Москва схвалила рішення Харківської міськради надати російській мові реґіонального статусу і очікує цього від мешканців інших областей України. Про прихильність до такого рішення нібито свідчать дані соціологічних опитувань, які наводить російське МЗС. Водночас джерела цих опитувань у Москві не повідомляють (http://www.uwtoday.com.ua/article.asp?LID=1&NID=913).

Тому українська еліта, підсумовує Ю. Шевчук, кровно зацікавлена у підтримці й зміцненні української культури як основного засобу свого узаконення. Політична нестиглість української еліти досі виявлялась у тому, що надто часто вона керувалася або лише короткочасними імперативами здобути підтримку москвоцентричного виборця, або віддавала перевагу емоціям перед тверезим розрахунком, не розуміючи значення, яке має для неї виховання українського громадянина. Настав час зосередитися на стратеґічній перспективі українського державного проекту (http://www.telekritika.kiev.ua/articles/176/0/7115/)

2. Оцінка мовних ініціатив, вчинених на реґіональному рівні
Парламентські вибори 2006 р. супроводжувалися етнополітичними ініціативами, що справили резонуючий ефект на суспільну дискусію з мовного питання. Такими ініціативами були рішення Харківської обласної ради про надання російській мові статусу офіційної на території області та рішення Верховної Ради АРК про референдум щодо надання російській мові статусу другої державної.

Обидві події стали фокусними і для засобів мової інформації, і для політиків.
Електронні ЗМІ у повідомлення про рішення Харківської облради від 6 березня 2006 р. (див.: http://www.from-ua.com/news/440cae53116ed; http://bayki.com/info/22045; http://www.from-ua.com/news/440cae53116ed; http://news.media-оbjektiv.com/city/2006/30775.shtml;http://novosti.dn.ua/details/23661/) передовсім наводили роз’яснення тодішнього мера міста В. Шумілкіна, що, по-перше, це рішення прийнято «винятково у межах чинного законодавства», а по-друге, що воно ґрунтується на результатах консультативного опитування харків’ян, проведеного чотири роки тому, на результатах Всеукраїнського перепису населення 2001 р. і на Європейській мовній хартії. Наводилися також слова мера, що у Харкові «ніколи не утискувалися жодні мови», і що прийняте рішення «підтверджує це юридично».

ЗМІ звернули увагу також на повідомлення 5-го каналу ТБ про коментар з цього приводу Міністерства закордонних справ РФ, що Росія розраховує на те, що всі реґіони України, слідом за Харковом, визнають російську мову реґіональною (http://www.uwtoday.com.ua/article.asp?LID=1&NID=913).

Прем’єр-міністр України Ю. Єхануров оцінив таке втручання з боку іншої країни в українські мовні питання як «безпрецедентний випадок» і висловив впевненість в тому, що мовне питання зникне з порядку денного наступного дня після виборів (http://www.censor.net.ua/rss.php?id=20596).

У коментарі з цього приводу речника МЗС зазначається: «Особливе обурення викликає застосування російським зовнішньополітичним відомством подвійних стандартів.
Як інакше можна оцінювати розпорядження голови Уряду РФ М.Фрадкова від 5 вересня 2005 р., яким затверджено Концепцію федеральної цільової програми „Російська мова (2006—2010)”. Її головним стрижнем розглядається об’єднання народів РФ як єдиної нації саме за допомогою російської мови, знання і використання якої є обов’язковим для усіх громадян Російської Федерації. Крім того, відповідно до Закону РФ „Про російську мову” (прийнятий у травні 2005 р.), російська мова як державна мова РФ „підлягає обов’язковому використанню, у тому числі і у сфері судочинства”.

Тобто йдеться про створення повноцінних умов для розвитку лише російської мови. А як же мови 160 націй та народностей, що проживають в Росії? Тому, мабуть, й досі не чутно про ратифікацію російською стороною підписаної у 2001 р. Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин.
Відтак українська сторона засуджує спроби кон’юнктурно загострювати питання про так званих “російськомовних громадян України” та вважає заклики визнати „особливий статус” російської мови в окремих реґіонах нашої держави незаконними і провокаційними.

Увагу засобів масової інформації привернуло також рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 р. про призначення республіканського консультативного референдуму про надання російській мові статусу другої державної в Україні. Повідомлення ЗМІ на цю тему відбивали конфліктність позицій Києва і Сімферополя з цього приводу, а також наявність правого конфлікту навколо даного питання. Зокрема, pravda.com.ua навела твердження Президента України В. Ющенка, що винесення на місцевий референдум питання про державний статус мов не належить до компетенції законодавчого органу АРК, і відзначили, що згодом він звернувся з листом до постійного представника президента в республіці В. Куліша з приводу незаконності постанови Верховної Ради АРК. Повідомлялося також про заяву Президента про те, що в Україні не існує проблеми російської мови, проте «цим спекулюють окремі політики перед виборами», використовуючи мовну проблему «як один із арґументів» виборчих технологій, і що ця проблема має винятково політичний, виборчий характер», що варто говорити про розвиток у Криму української мови або мов інших національностей.

У публікації «Крым игнорирует проведение референдума о русском языке» від 7 березня 2006 р. наводилося скептичне ставлення до цієї ініціативи прем’єр-міністра кримської автономії А. Бурдюгова, який розцінив рішення як піар-акцію і повідомив, що ніхто з її ініціаторів не зробив практичних кроків щодо її реалізації, а також повідомлялося про подання прокурора Криму В. Шемчука до Господарського суду автономії з вимогою визнати рішення про референдум таким, що суперечить чинному законодавству (http://obkom.net.ua/news/2006-03-07/0920.shtml)
У відповідь на рішення Господарського суду АРК відмінити рішення Верховної Ради автономії Голова ВР АРК Б. Дейч заявив про готовність скликати позачергове засідання парламенту автономії, якщо знадобиться допомога для організації референдуму (http://obkom.net.ua/news/2006-03-09/0930.shtml?rss). Заступник Б. Дейча, лідер Кримської організації Партії реґіонів В. Кисельов заявив про готовність оскаржувати рішення Господарського суду Криму, а також зауважив, що «тим самим було показано ступінь... неповаги до народу України, який проживає у Криму, вони (центральна влада — Авт.) показали, що бояться цього народу, його голосу». «...вони побачать, що не виконують волю свого Вашингтонського господаря, аби тут російським духом не пахло, однак, тут російським духом пахнутиме завжди» (http://www.podrobnosti.ua/power/rest/2006/03/10/294132.html).
У заяві глави Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемільова з приводу референдуму зауважується, що проблеми російської мови у Криму немає, про що свідчить її домінування в інформаційному просторі півострова, але «просто перед виборами в деяких маргінальних політиків прокидається рятувальницька сверблячка» (http://www.censor.net.ua/rss.php?id=19721)

На думку Ю. Тищенко («Мовний референдум в АРК: до історії питання»: http://www.pravda.com.ua/news/2006/3/7/39474.htm) відсутня чітка і зрозуміла арґументації щодо необхідності впровадження в Україні другої державної мови. Разом з тим замовчуються прогнози як щодо реальної користі від запровадження другої державної мови, так і щодо ступеня небезпечності для держави можливих неґативних наслідків такої політики.
У статті розглянуто законність проведення референдуму з огляду на межі компетенції ВР АРК. Нагадується, що згідно із законом «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України рішень із важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.
Відтак вимога про надання російській мові статусу державної належить до таких ініціатив, упровадження яких потребує внесення змін до Конституції. А це вочевидь не входить до сфери повноважень АРК.

На думку Ю.Тищенко, ідея проведення референдуму з приводу мовного питання в АРК має виразний політично-виборчий підтекст. Йдеться про спробу актуалізації болючих мовних питань, завдяки чому деякі політичні сили можуть отримати додаткові очки під час виборів до ВР АРК. Зокрема, це стосується ПРУ та «Союзу», які можуть вибудовувати подальшу кампанію на слоганах захисту інтересів російськомовних громадян, як це дуже часто робили кримські політики.
Автор статті вважає, що сьогодні проведення референдуму з приводу мовних питань, які не входять до сфери компетенції АРК, може створити небезпечний прецедент ухвалення заздалегідь спірних рішень та й узагалі спричинити різку мовну поляризацію суспільства, причому не тільки в АРК, а й в усій Україні.
У статті О. Майбороди «Референдум з мовного питання — безпрограшна гра для реґіональних магнатів» (http://www.uwtoday.com.ua/article.asp?Lid=1&NID=787&CG=0&SCG=null) висловлюється припущення, ця ініціатива сама по собі, а якщо буде реалізованою то й поготів, привносить у державне життя прецедент, здатний задати розвиткові країни принципово нового напряму. Ініціативу з проведення всеукраїнського референдуму з мовного питання автор оцінює як крок з боку Криму доволі курйозний. Адже російську мову на півострові захищено конституційно. Не кажучи вже про те, що вона тут домінує на практиці і не спостерігалося радикальних спроб це домінування усунути.

Автор заперечує арґументи адвокатів ініціативи, які виправдовують її тим, що, мовляв, кримчани примушені центральною владою вести судочинство державною українською мовою й складати цією мовою списки виборців. Нагадується, що згідно з статею 12-ю Конституції АРК як мова судочинства дійсно використовується українська, але із застереженням, що за клопотанням учасника відповідного провадження може використовуватися і російська мова як мова більшості населення АРК. Тобто, пересічний громадянин у Криму має повну можливість забезпечити свою участь у процесі російською мовою. Що ж до списків виборців, то той таки пересічний громадянин абсолютно не причетний до їх складання, а відтак мова цих списків його не обходить. Автор статті переконаний, що ініціатива референдуму відбиває інтереси не всього населення Криму, а купки службовців, з-за чиїх спин виглядають обличчя місцевих товстосумів і можновладців.

Щоб розкрити задум ініціаторів референдуму, автор торкається сфери правових взаємовідносин автономії і держави. Посилаючись на юридичну літературу, він обґрунтовує точку зору, що претензії кримської автономії ініціювати референдум із загальнодержавного питання, для неї практично вирішеного, не мають правових підстав. Крім того, результати референдумів не мають обов’язкової сили.
Відповідаючи на запитання, для чого затіяно референдум, автор статті висловлює припущення, що існують два задуми, які можуть реалізовуватися і окремо, і паралельно, взаємодоповнюючи один одного. По-перше, Крим розраховує на перемогу колишніх кучмістів, які йдуть на вибори під гаслом «Російській мові — статус другої державної», і своєю ініціативою полегшує їм леґітимізацію постановки цього питання у наступному парламенті. По-друге, вихід з цією ініціативою через рішення місцевої влади відкриває шлюзи для федералізації країни шляхом демонстрації Києву реальної сили реґіональних суб’єктів. Головне зараз — показати центру, що загальнодержавні закони на реґіональному рівні можуть успішно іґноруватися, а потім диктувати йому свою волю, погрожуючи виходом з-під його суверенітету.

У зв’язку з цим у статті згадується подібний сценарій, який вже розігрувався у Сєвєродонецьку 2004 р. і являв собою спробу залякування решти України самовільною федералізацією країни, щоб примусити її погодитися із результатами президентських виборів, тобто з волею південно-східних магнатів.
Навіть провал із задумом щодо референдуму, на думку автора, теж може принести дивіденди південно-східним можновладцям. Адже невирішене питання і надалі можна буде використовувати для відволікання уваги людей від нагальних політичних, економічних. соціальних і культурних проблем розвитку країни. Проблем, створених за 13 років панування посткомуністичної номенклатури, але в наявності яких дуже зручно звинувачувати нинішню владу.
Про суто політичний характер ідеї референдуму та про її зв’язок з питанням подальшої долі Чорноморського флоту Росії писала і зарубіжна преса, зокрема французька «Liberation». На думку газети, референдум про проголошення російської мови другою офіційною (газета помилилася, йдеться про надання цій мові статусу другої державної — Авт.) в Криму — не більше ніж акція, спрямована на залучення додактових голосів виборців, і цього референдуму не буде.

Коментуючи арґументи на користь референдуму керівника Партії реґіонів у Севастополі В. Саратова, що це буде сприяти зближенню між мешканцями західних, україномовних реґіонів і мешканцями сходу і півдня, які почуватимуться більш захищеними, що зараз російська мова приречена на повільне вмирання, газета ставить поруч висловлювання заступника голови міькдержадміністрації Севастополя і прихильника помаранчевої революції Д. Базіва, що українізація у місті звелася до відкриття двох дитячих садків, що у школах викладання ведеться російською, що скоріше українська мова перебуває у загоні.
Отже, Харківська міська рада першою ухвалила рішення щодо надання російській мові статусу реґіональної.
25 і 26 квітня відповідно цей „почин” було підхоплено Луганською обласною і Севастопольською міською радами, де було ухвалено рішення про надання російській мові статусу реґіональної відповідно в області та місті.
Потенційно такі рішення можуть бути ухвалені як мінімум у п’яти областях України: Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, та в АРК. Адже в Миколаївській облраді, до якої обрано 14 представників „НУ” і 6 комуністів, ПРУ представлена 55 депутатами і може сформувати більшість.
Те саме на Донеччині, де до облради пройшли 120 реґіоналів, Луганщині (100), Харківщині (80), Одещині (53). Можуть приєднатися до „розкольників” й інші реґіони — наприклад, у Запорізькій облраді реґіонали теж становлять більшість (62 депутати).

Не виключено, що епідемія непопулярних у центрі мовних рішень може поширитись і на районні ради. Цілком імовірно, що те ж саме рішення може бути ухвалено в Дніпропетровську.
12 травня вже з’явилась інформація, що представники депутатської більшості в Дніпропетровській облраді заявили, що на першій сесії поряд із виборами голови ради має бути проголосовано питання про надання російській мові статусу регіональної. Депутатську більшість, до якої входять ПРУ, КПУ та Народний блок Литвина, сформовано тут з 51 народного обранця.
Водночас у Донецькій області заперечують своє зацікавлення проблемою зміни статусу російської мови, що можна пояснити невірішенністю на той час політичного питання — визначення претендента на посаду губернатора області.

Як зауважує Ю. Тищенко, „питання мови, а скоріше, спекуляції на цьому питанні, використання мовних реалій у цілях політичних фактично є чинником, який здатен доконечно поляризувати суспільство, сприяти остаточному зміцненню вододілу між реґіонами України.
Своєю чергою, новітні „мовні виклики” у діяльності місцевих рад також можуть (і повинні!) продемонструвати можливість та спроможність центральної влади належно реагувати на рішення місцевих органів, які, на її думку, не відповідають чинному законодавству.

Поки що зарано говорити, чи виявиться здатним той комплекс рішень і заходів, що їх сьогодні виношують у центрі – зупинити ланцюгову реакцію мовно-політичної самодіяльності місцевих рад.
На думку директора Інституту ґлобальних стратегій В. Карасьова, «там, де Партія реґіонів має більшість у місцевихі облрадах, може бути прийняте відповідне рішення. У тих же східних і південних українських регіонах, де у Партії реґіонів немає такої більшості, цей процес може бути загальмовано. Очевидно, що немає серйозних перспектив для подібного рішення в Одеській міськраді, Миколаївській і Херсонській областях”.
У цьому контексті керівник Центру досліджень політичних цінностей О. Доній зауважив: “На мовно-культурну ситуацію рішення південно-східних рад надто не впливатимуть. Однак такі рішення вливають на зміну державного ладу в Україні. Це приклад, що обласні Ради можуть приймати політичні рішення, а це означає, що в Україні почалася „повзуча федералізація”.
Керівник проекту „Політична думка“ В. Полохало вважає, що „надання російській мові статусу реґіональної це серйозна небезпека з погляду становлення української політичної нації. Сьогодні це своєрідний реванш Кремля і проросійських сил в Україні за поразку на президентських вибрах”— впевнений політолог (http://novosti.dn.ua/details/26586/).

Після параду „мовно-реґіональних суверенітетів”, коли місцеві ради спробували перебрати на себе загальнодержавні функції, президент України В. Ющенко дав доручення Міністерству юстиції і Генеральній прокуратурі України вивчити питання про відповідність чинному законодавству рішень ряду місцевих рад про надання російській мові статусу реґіональної.
Міністерство юстиції України за підписом С. Головатого 10 травня оприлюднило такі висновки. Харківська міська рада, Севастопольська міська рада і Луганська обласна рада, ухваливши рішення щодо надання російській мові статусу реґіональної, порушили принцип законності, встановлений статтею 19-ю Конституції України (відповідно до якого органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України). Мінюст наголошує, що місцеві власті, визнаючи російську мову як реґіональну (відповідно у містах Харкові та Севастополі, а також в Луганській області), внесли до нормативних актів свого рівня питання, яке, згідно з приписами Конституції України (статті 10 і 92), є предметом регулювання виключно законом України;

ухвалюючи рішення з цього питання, вони вийшли за межі повноважень, наданих органам місцевого самоврядування Конституцією і Законами України (чим порушили також і положення частини першої статті 144-ї Конституції).
Конституція України чітко визначила статус російської мови: відповідно до положення частини третьої статті 10 Конституції російській мові в Україні надано статус мови національної меншини. Виходячи з положень статті 156-ї Конституції, зміна статусу мов, визначеного положеннями статті 10-ї Конституції, можлива лише за умови зміни конституційних положень статті 1-ї, здійсненої за спеціальним порядком – за поданням відповідного законопроекту Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і за умови прийняття його не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту та затвердження його всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Сам міністр юстиції С. Головатий підкреслив, що міські ради Харкова, Севастополя і Луганська облрада вийшли за межі своїх повноважень: „Це політична спекуляція, провокація, спрямована на політичні заворушення” і може розцінюватися як розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Водночас Президент України В. Ющенко доручив секретарю РНБО А. Кінаху підготувати розширене засідання РНБО з питань забезпечення реалізації державної мовної політики як важливої складової національної безпеки. Президент висловив глибоку стурбованість парадами суверенітетів і розцінив ці рішення виключно як перевищення своїх повноважень місцевими радами. В. Ющенко надіслав відповідні листи генеральному прокурору України з вимогою врахувати рішення Міністерства юстиції з цього питання і вжити відповідних заходів для приведення рішень зазначених рад у відповідність із Конституцією України. прем’єр-міністру України з проханням прискорити формування дієвішої системи інституційного та правового забезпечення державної мовної політики, відповідного листа надслано надіслано міністру закордонних справ (http://www.unian.net/ukr/news/news-154449.html).
Президент переконаний, що відповідальність за прийняття зазначених рішень місцевими радами лежить не лише на місцевих політиках, які, за її словами, намагаються підвищити свої рейтинги і спекулюють на мовній темі, але й на депутатах Верховної Ради четвертого скликання, які не привели до присяги суддів Конституційного Суду України, до компетенції якого і належить тлумачення ситуації, яка склалася у зв’язку із прийняттям рішень місцевих рад щодо російської мови.

На засіданні, яке провів 18 травня віце-прем’єр-міністр з соціальних та гуманітарних питань В. Кириленко і в якому взяли участь державні посадовці, мовознавці й представники громадськості було наголошено, що держава проводить зважену й відповідальну мовну політику, і такою ж має бути й політика органів самоврядування незалежно від їх партійного забарвлення.
«З правового погляду ці рішення незаконні, оскільки стаття 92 Конституції визначає, що порядок застосування мов визначається виключно законами України», — зауважив пан Кириленко. Він висловив переконання, що «прокуратура, а в разі потреби – і суд, допоможуть новообраним депутатам поважати норми Конституції, законів України та рішення Конституційного суду від 1999 року щодо застосування мов в Україні».

Україна створила найкращі в Європі умови для розвитку мов і культур національних меншин, насамперед — російської. «Якщо в Луганській області етнічні росіяни становлять 39 відсотків, а домінуюча частка засобів інформації та закладів освіти — російськомовні, то питання слід ставити не про захист російської мови від міфічних загроз, а про нормальне функціонування державної мови в цій області», – заявив Кириленко. Він зауважив, що з огляду на такі обставини в поточному році виділено 9 млн. грн. на розвиток української мови та культури в Севастополі.
«Сьогодні деякі сили використовують, наприклад, Європейську хартію розвитку реґіональних мов та мов національних меншин не для того, аби захищати мови національних меншин, а щоб створювати умови для пригнічення і практично повного припинення вжитку української мови. Уряд не може погодитись із таким підходом і буде на це адекватно реагувати», — заявив віце-прем’єр. Він підкреслив, що після засідання ініціюватиме рішення, які передбачатимуть підвищення відповідальності за порушення мовного законодавства в усіх сферах суспільного та соціального життя.

3. Хартія і „мовні суверенітети” Перспективи вирішення мовного питання в Україні
Рішення, ухвалені радами під час параду „мовних суверенітетів”, було обґрунтовано посиланнями на закон „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” від 15 травня 2003 р.

Неправильне розуміння Хартії спричинено тим, що ратифікація Україною цієї Харті об’єктивно спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру через неправильний офіційний переклад тексту документа українською мовою (http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/10/41600.htm)

В офіційному висновку Мін`юсту зазначається, що посилання в рішеннях місцевих рад на Європейську Хартію реґіональних мов або мов меншин є безпідставним, оскільки існуючий офіційний переклад Хартії українською мовою та Закон України про її ратифікацію не відповідають об’єкту та цілям автентичної Хартії. Об’єктом Хартії є захист мов, котрим загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які проживають у певних реґіонах держави. Натомість Закон України про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин передбачає надання захисту саме мовам національних меншин, що прямо суперечить об’єкту та цілям самої Хартії. Відтак Офіційний висновок Мін`юсту містить зауваження): ратифікація Україною цієї Хартії у такому вигляді спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру. До речі, саме про це багато років твердило експертне середовище, про це говорили і писали деякі з організацій національних меншин, зокрема газета Конгресу національних меншин України „Форум націй”, в газеті „Романі Яг” було опубліковано лист до міністра закордонних справ керівника Одеської ромської громади С. Єрмошкіна.

С. Головатий, коментуючи висновок міністерства, заявив, що українське законодавство не передбачає статусу реґіональної мови. Він нагадав, що, приймаючи рішення про надання російській мові статусу реґіональної, органи місцевого самоврядування посилалися на Хартію, проте її метою є не захист прав національних меншин, а захист мов, що перебувають на межі зникнення. За його словами в Україні до таких належать караїмська, кримськотатарська, асирійська, ідиш і ромська мови. Додамо також не названі міністром кримчацьку, гагаузьку, румейську та урумську мови приазовських греків.

С. Головатий повідомив, що міністерство нині працює над визначенням переліку мов, що потребують захисту, при цьому до нього можна включити й українську мову у Криму. Мін’юст готує зміни до закону про ратифікацію Європейської хартії. Необхідність таких змін міністр арґументує тим, що під час ратифікації Хартії українським парламентом 2003 р. Припустилися ряду юридичних помилок, а також помилок у перекладі, зокрема до переліку мов нацменшин було включено російську та неіснуючі єврейську і грецьку. Внаслідок цього закон про ратифікацію не підлягає виконанню. „Ось, що означає підходити до питання непрофесійно, або політично спекулятивно”, — зауважив С. Головатий.

Найближчим часом відповідні зміни до закону про ратифікацію Хартії і їх буде передано на розгляд ВР (www.liga.nethttp://www.liga.net/news/189871.html).
Отже, неправильним є офіційний переклад тексту документа українською мовою, який був доданий до закону про ратифікацію Хартії, та хибне розуміння об’єкта і мети Хартії. ...у цьому акті міжнародного права йдеться достеменно не про „реґіональні мови або мови меншин” (як це міститься у назві та у тексті закону), а про єдине поняття – „реґіональні або міноритарні мови”.
Таким чином, існують цілком об’єктивні підстави для здійснення нового офіційного перекладу Хартії та опрацювання закону про його ратифікацію. Законом також визначається порядок застосування мови, але не її статус, та й самої дефініції „реґіональна мова” в українському законодавстві немає.
До речі, навіть у федеральних державах питання мови регулюється не місцевим, а загальнонаціональним законодавством. Тому подібні рішення є доволі неприродними навіть у контексті федералізму.
Суто політичний розрахунок учаників виборчого процесу та ініціаторів згаданих рішень з мовного питання не охолодив дискусії у засобах масової інформації щодо пошуку мовної моделі, найприйнятнішої для України, що засвідчило її важливість для значної частини суспільства. Провокуючий ефект справила також стаття доктора юридичних наук В. Василенка «Які мови протребують в Україні особливого захисту: Колізія між національним законом і міжнародними зобов’язаннями держави», надрукована у газеті «Дзеркало тижня» (http://www.zn.kiev.ua/ie/show/589/52910/). Після цього було ще кілька публацій, присвячених саме цій темі. Зрозуміло, нарешті дійшло і до нас, грянув гром!

У статті піддано критиці Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов, або мов меншин». На думку автора статті, цей закон, оцінений ним як абсурдний і парадоксальний, як прийнятий всупереч духу і змісту Хартії покладає на державу надмірні зобов’язання щодо особливого захисту тих мов, які цього не потребують (насамперед йдеться про російську мову), і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібні особливий захист і підтримка.

Автор звертає увагу на те, що на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, здійсненому, всупереч елементарним правилам, не з офіційних копій автентичних англо- чи франкомовних примірників, а з далекого від досконалості російськомовного перекладу, чим було спотворено винесений у назву Хартії базовий термін «minority languages», який є ключовим для розуміння її суті і змісту.
Автор вважає, що ратифікація Хартії фактично стала частиною плану Російської Федерації по розширенню російської мовної експансії. Вихід із ситуації В. Василенко бачить у якісному кваліфікованому перекладі Хартії, у зваженому вибор варіантів зобов’язань, передбачених нею, та у внесенні відповідних змін у закон. У такий спосіб вдалося б усунути такі недоречності, як передбачений законом захист таких мов, як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, стан яких в Україні цілком задовільний.
Натомість особливий режим захисту мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська, які не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, які ними говорять, нечисельні й не мають власних державних утворень. Крім того, на думку автора, відповідно до 3 статті Хартії, заходи особливого захисту повинні застосовуватися і до української мови, яка (попри її статус державної мови) залишається у стані, який загрожує її існуванню.
У статті пропонуються й інші заходи:
— ретельно вивчити реальний стан мов через з’ясування ареалів поширення, кількість носіїв, компактність їх проживання у певних місцевостях тощо;
— визначити остаточний перелік мов, які справді потребують особливого захисту;
— розробити конкретні варіанти зобов’язань держави щодо кожної з цих мов;
— враховувати реальні можливості держави, наявність у неї необхідних фінансових і матеріальних засобів, а також спеціалізованого ресурсу — кваліфікованих кадрів зі знанням рідкісних мов.
Стаття В. Василенка стала предметом гострої полеміки серед читачів газети (http://www.zerkalo-nedeli.com/ie/forums/index.php?showtopic=39881),

а також на сайтах:

http://for-ua.com/ukraine/2006/03/21/103909.html; http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1147101962&first=1147250872&last=1147171686; http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/11/41618.htm).
Частина учасників полеміки розцінила цю статтю як «замовну», як вираз антинародної політики, спрямованої на позбавлення частини народу своїх прав. З їхнього боку лунали думки, що українізація телебачення є проявом катастрофи мовного питання в Україні, що відбувається не прищеплювання української мови, а її нав’язування, що немає гірших ворогів української мови, ніж деякі його надто завзяті «захисники». Мовна модель цієї частини дискутантів — надання особливого статусу трьом мовам — українській як державаній, російській — як мові більшості населення країни, та англійській — як загальновизнаній мові міжнародного спілкування.
Інша частина вважала, що російська мова є нав’язаною з дитинства мовою, що чиновниками демонструється зневажливе ствалення до неї, що єдиний шлях збереження української нації — це мовна унітарність України.
На обговорення було винесено також погляди державних керівників на мовну ситуацію в Україні. Зокрема, уривки з виступу В. Ющенка на зустрічі з студентами у Харкові 17 березня 2006 року, на якій він закликав поважати українську мову і нагадав, що українська нація починається там, де починається українська мова, сказав, що не хоче, аби за нашого чи наступних поколінь зникла мова, якою творили наші діди-прадіди, але водночас закликав до толерантного ставлення до інших мов і запевнив, що в Україні ніколи не буде поставлено питання про примусовий вибір мови спілкування.

Було оприлюднено й позицію віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка, висловлену ним на прес-конференції в Івано-Франковську, що двомовність в Україні немає жодної перспективи, що державною мовою в Україні є і буде українська, що всі питання захисту мов національних меншин означені чинною Конституцією і захищені українським законодавством. В. Кириленко також відзначив, що «державність української мови — це умова подальшого гуманітарного розвитку українського народу та української нації» і завершив: «...така позиція однозначна і ми захистимо цю позицію усіма можливими засобами, які є у розпорядженні Української держави».

Оприлюднили свою позицію і представники Партії регіонів. Зокрема член Президії Політради Євген Кушнарьов заявив, що термін „реґіональні мови або мови меншин” означає „мови, що традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, що складають групу чисельністю меншу, ніж інше населення цієї країни, і відрізняються від офіційної мови цієї держави”, а термін „територія, на якій використовується реґіональна мова або мова меншини”, що визначається Хартією, „означає географічний район, в якому зазначена мова є засобом спілкування частини населення”. І це, відповідно, „є підставою для прийняття різних заходів щодо захисту і розвитку, передбачених цією Хартією” (очевидно, що при цьому цитується відомої якості російський переклад. — Авт.). Отже, рішення місцевих рад на територіях, що відповідають даному терміну, суворо відповідають закону України „Про ратифікацію Європейської Хартії..,” а отже цілком законні (http://zadonbass.org/allnews/message.html?id=34303).

Новий харківський мський голова Михайло Добкін зауважив: ”Таке рiшення про надання росiйськiй мовi статусу регiональної — й очiкуване, i логiчне. Європейська хартiя реґiональних мов чiтко визначає цей статус. Погано, що статус передбачає досить вузький характер змiн, бо росiйська дiстає офiцiйний статус лише в дiловодствi. Це не стосується нi освiти, нi науки. Добре, що в Харковi є росiйськомовнi школи, а якби їх не було? Реґiональний статус росiйської не дав би можливостi їх створити.
Якщо держава не хоче помiчати мовнi проблеми, то, вiдповiдно до Європейської хартiї регiональних мов, це вiзьмуть на себе органи мiсцевої влади. Вважаю, що багато iнших обласних, мiських, районних рад, де сьогоднi вiдчутно представлено Партiю реґiонiв, у найближчий час приймуть такi ж рiшення. Я живу в Харковi, але це не перешкоджає менi нормально говорити з вами, хоча ми послуговуємося рiзними мовами. Вам до душi українська, i добре, що закон ґарантує вам право вiльно спiлкуватися нею. Те ж саме хотiлося людям, яким закон такого права не надає. Тому мiсцева влада намагається знайти спосiб захистити права росiйськомовного населення” (http://www.expres.ua/articles/2006/04/28/7344/).

В інтерв’ю сайту ИА REGNUM народний депутат Верховної Ради, член Партії реґіонів України В. Чорновіл був категоричним і виклав своє розуміння Хартії: «Що робить офіційний Київ після ратифікації парламентом неугодного йому документа Євросоюзу, куди ми так прагнемо? Свідомо затримує передачу ратифікаційних документів рівно на місяць. Але саме такий термін дається для підготовки і передачі ратифікаційних грамот. Термін не витриманий — і реєстрація формально відкладається. Не секрет, що влада свідомо затримала передачу ратифікаційних документів, пішла на грубе порушення волі Верховної Ради, волі народу, зрештою, європейських законів — заради зриву процедури реєстрації Хартії в європейських інститутах влади. Але уряд прорахувався: Хартію не зареєстровано, але вона після схвалення парламентом автоматично діє в Україні і без реєстрації. Не діють лише статті Хартії, за якими наступає відповідальність влади за невиконання прописаних правил, зокрема, за відмову від фінансування програм розвитку реґіональних мов, на що до бюджету країни, між іншим, було закладено близько 1 млрд. грн.. Іншими словами, ви не можете подати до Європейського суду на уряд України за іґнорування духу хартії, за невиконання її статей про розвиток реґіональних мов. Не можете подати до Європейського суду, наприклад, на пана Кириленка за його погрози на адресу депутатів... ніякої трагедії і грубих порушень закону не немає, а є лише недоробка українського законодавства, яку можна буде виправити на найближчих сесіях нового парламенту (http://www.regnum.ru/news/631725.html).

Степан Величенко у статті «Мовна політика в громадському просторі» (Стаття розширена на підставі матеріялу: Stephen Velychenko. «The Politics of Public Language-Use or Why English Should Be Ukraine’s Second Language». The Action Ukraine Report, 2006, February 3, № 653) пише: «Російські політики, що мають неоімперські амбіції, та їхні неосовєтські русофільські союзники в Україні свідомо мішають разом в одну катеґорію українських росіян та всіх російськомовних українців у абсурдному намаганні довести «антиросійську дискримінацію». Отже, оскільки між уживанням російської мови та проросійськими політичними/культурними орієнтаціями, хоча й не політичною лояльністю, залишається помітний взаємозв’язок, російська як друга мова України посилить русофільські/ЄЕПівські орієнтації. Уживання російської мови в бізнесі та публічній сфері поверне українській мові статус, який вона мала до 1991 року — другорядної говірки, придатної для торгівлі на базарі. Коротко кажучи, надання російській мові статусу другої державної стоятиме на заваді інтеґрації України до ЕС і решти світу» (http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1147101962&first=1147250872&last=1147171686).
«Учорашня чи сьогоднішня орієнтація на Москву лівих та інших недержавницьких сил далі таїть небезпеку для української держави. Корені українського духовного рабства глибокі й визначаються, зокрема, відношенням кожного українця чи різних суспільних груп до рідної мови та її похідних — духовності, культури тощо. Особливо це стосується тих, хто втратив свою самобутність, у тій чи іншій мірі потрапивши під вплив експансивного русифікаторства. Або ще гірше – нинішні паради навколо реґіонального статусу російської мови, тобто відкрите нехтування законом про державну мову України. Вочевидь, останнє вже не є передвиборчою політичною спекуляцією, а тому при дальшій бездіяльності існуючої влади є прямою загрозою територіальної цілісності України», — вважає Марта Онуфрів, журналіст, публіцист, з Торонто (Канада) авторка статті «Добровільне духовне рабство» на сайті «Українська правда».

«Нині боляче, — каже вона, — всім тим, хто всупереч переслідуванням і цькуванням з боку совєтського режиму стояв на українських позиціях, хто ніс факел безкомпромісної боротьби проти антинародних режимів Кравчука й Кучми, хто покладав великі надії на «помаранчеву команду». На жаль, за просторікуваннями про мораль та трипільські глечики, Віктор Ющенко не розгледів нової загрози для України, а це – розчленування за мовною ознакою. У подальшій перспективі – самостійне плавання російськомовних реґіонів з наближенням до берегів Росії. Запобігти цьому лихові потрібно негайно й рішуче: через консолідацію всіх національно-патріотичних сил, із залученням найактивнішої молоді.
Головне, змусити владу врешті вийти зі стану летаргічного благоденствія й негайно виробити дієвий механізм для функціонування та захисту української мови, як державної» (http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/17/41833.htm).
Але чи є ситуація такою вже безвихідною?, запитує Станіслав Шумлянський у статті «Парад «мовних суверенітетів» та безпорадність влади» (http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/11/41618.htm). І відповідає, що  шлях до зменшення протиріч у мовній сфері починається з кількох достатньо простих речей.

По-перше, у проголошенні реальної рівності у правах україномовних та російськомовних як об’єднуючої ідеї. Та мовна група, яка перебуває у слабшому становищі, повинна отримувати підтримку та преференції.
Зараз такою групою на рівні всієї держави є саме українська, причому на Сході та Півдні — це класична меншина. А значить влада має повне право, більше того, зобов’язана зробити все для підтримки української мови в цих областях.
По-друге, необхідним є роз’яснення змісту мовної хартії, яку зараз обрано для виправдання остаточного витіснення української мови з кількох областей України.
По-третє, чітко мають працювати правоохоронні органи. Неконституційні дії й рішення мають блискавично та фахово оскаржуватися прокурорами у суді. Ті, хто свідомо загострює напругу у державі, розпалює ворожнечу до громадян, які говорять іншою мовою (українською, кримськотатарською, російською) — має бути свідомим невідворотності покарання.

По-четверте, і найважливіше: усі ці дії повинні супроводжуватися адекватними поясненнями. Представники держави повинні своєчасно, грамотно та переконливо пояснювати своїм громадянам причини та логіку своїх дій. У першу чергу, мешканцям тих самих східних та південних областей. Влада повинна налагодити з ними ефективну комунікацію напряму, а не через посередників (що бачимо зараз), знайти спільну мову (зараз вона такої мови не знаходить, навіть переходячи на російську) і розвіяти усі побоювання стосовно "насильницької українізації".
І, нарешті, підтримка української мови не має і в жодному разі не повинна мати на меті витіснення російської мови чи зведення її до рівня мови меншини: «Історичний компроміс двох основних мовних спільнот України полягає в тому, що ми, українофони, визнаємо, що російська мова для нашого суспільства – явище більше, ніж мова національної меншини чи сусідньої держави. А русофони мають погодитися з тим, що українська мова, переслідувана впродовж століть, має право на так звану позитивну дискримінацію — тобто компенсаційно-пільговий пакет».
Ще цікавіше, що ім’я цієї розумної людини – Віктор Ющенко. І це його програмне інтерв’ю ще за рік до обрання президентом.
У чому причина невідповідності «правильних» слів і реальних дій — чи то у поганій пам’яті, чи невмінні правильно розставити пріоритети й приділити бодай трохи часу мовній сфері, чи у браку комунікації з власними спічрайтерами — не так і важливо.

Важливіше інше — загрозливі тенденції мовної ситуації вже не дозволяють трактувати дії влади як безневинне невиконання передвиборчих обіцянок. Ситуація загрожує серйозними наслідками для усієї суспільної ситуації в країні, і в таких умовах безпорадність та безграмотність дій влади є халатністю, що межує зі злочином.
Адже в умовах зростання напруги неадекватність реакцій влади посилює ризик привести ситуацію до межі, за якою наслідки вже будуть незворотними – якими б розумними і виваженими не були б дії наступного президента чи уряду.
Утім, попри те, що активізацію небезпечних процесів проспали, час і можливості для їхнього гасіння ще залишаються. Але з кожним новим рішенням чергової обласної чи міської ради, яка проголошує російську мову «регіональною», таких можливостей лишається все менше».
Народний депутат України, голова Комітету ВР з питань культуриі духовності Лесь Танюк зауважив: „На мою думку, таке явище може набути значного поширення, адже це — одне з полiв бою, до якого готуються сьогоднi реґiони. Якщо ця чума буде поширюватися вiд району до району, вiд областi до областi, то ми будемо змушенi звернутися до Генеральної прокуратури, щоб вона перевiрила чиннiсть цих речей” (http://www.regnum.ru/news/631725.html)
За результатами перевірок, 11 травня прокурорами названих адміністративно-територіальних одиниць винесено протести з вимогою скасувати прийняті рішення як такі, що суперечать чинному законодавству України.
Отже, в дію вступила прокуратура — повільна й неповоротка структура. Тим часом можна очікувати продовження мовно-політичних історій. Схоже, що їхній фінал також багато в чому може залежати й від рішення центру щодо форматів політичних коаліцій. Проте це, ймовірніше, не розв’яже самої проблеми.

Висновки
Огляд матеріалів ЗМІ, у яких відображувалися й аналізувалися програми учасників парламентських виборів 2004 р. щодо мовного питання, етнополітичні рішення з цього приводу, прийняті на місцевому рівні, перспективи досягнення мовного консенсусу в Україні, свідчать, що місце цього питання у суспільних зв’язках є доволі складним і неоднозначним.
Немає достатніх підстав заперечувати, що мовне питання, а конкретніше — питання про надання російській мові статусу другої державної, є предметом політичних спекуляцій, які пожвавлюються під час виборчих кампаній. З другого боку, певна успішність таких спекуляцій свідчить про наявність у суспільстві протилежних поглядів на шляхи його розв’язання.

Мовне питання буде ще тривалий час одним з предметів суспільних дискусій, оскільки виникло й існує у середовищі, яке було і залишається не тільки поліетнічним, а й поліфонічним, з домінуванням двох мов — української та російської, які, до того ж, перебувають між собою у конкурентних стосунках. Так само ще довго триватиме дія реґіонального чинника у мовному питанні, внаслідок дії якого гальмується мовна і культурна консолідація українського етносу, і він допоки не становить однорідної щодо мови і культури критичної маси, яка могла забезпечити панування української мови у всіх сферах життя.
Як показали результати соціологічного дослідження, проведеного Центром ім.Разумкова з 20 по 27 грудня минулого року в усіх реґіонах України при похибці, яка не перевищує 2,3 %, культурні відмінності між українцями різних реґіонів більші, ніж між українцями та росіянами.
У повідомленнях ЗМІ про це дослідження підкреслювалося, що хоча в усіх реґіонах України опитані відзначили велику схожість у культурі, традиціях і поглядах між українцями й росіянами, однак відсоток тих, хто вважає спорідненими мешканців Галичини та Донбасу, є набагато меншим. Найсуперечливішими для мешканців Сходу і Заходу країни є питання історії, мови й зовнішньополітичної орієнтації. На запитання, що саме може об’єднати країну, понад третина опитаних зазначила — зростання економічного добробуту, на другій позиції — рівні права для всіх громадян.

Не важко передбачити і подальше використання мовного питання у політичних цілях. Про говорять і експерти Центру ім. Разумкова, зокрема Юрій Якименко: «Ми проаналізували програми всіх політичних партій і з’ясували, що всі вони навмисне використовують найбільш проблемні питання. Вони можуть сприяти поглибленню розколу країни, звичайно, за умови свідомого використання». (http://5tv.com.ua/newsline/184/100/21518)
Враховуючи великий потенціал конфліктогенності мовного питання, той факт, що воно стосується однієї з духовних цінностей, тобто предмету, з приводу якого полеміка здебільшого має безкомпромісний характер, великого значення набуватиме інтонаційний фон цієї полеміки, формування якого чи не визначальною мірою залежатиме від ЗМІ, які являтимуть собою дискусійний простір країни.