Міжетнічні взаємини в Україні: виборчій досвід та державна політика у 2005 році

Юлія Тищенко

Тематика міжетнічних відносин, питання мовної політики поволі актуалізуються у період виборчих кампаній. Окремими політичними силами ці питання стають частиною виборчих стратегій та тактик. В даному випадку мова йде не стільки про питання міжетнічних взаємин, але висувається у руслі мовної політики, зокрема це стосується питань щодо статусу російської мови в Україні. Відповідну проблематику експлуатували й під час виборчого періоду 2002 року, не стали виключенням президентські вибори 2004 року, традицію було продовжено й під час виборчих перегонів до українського парламенту 2006 року. Зокрема можна побачити, що такі політичні сили як виборчий блок «НЕ так», Блок «Наталії Вітренко», Виборчий блок Віктора Януковича активно говорили про мовну політику, про необхідність ухвалення рішення на вищому рівні рішення відносно надання російській мові статусу державної. Це випливало з передвиборчої риторики відповідних політичних сил, їхньої рекламної кампанії в період виборів та почасти відображалося у виборчих програмах політичних партій та блоків.
Можна констатувати, що парламентські вибори зразка 2006 року так і не стали змаганням програм і стратегій бачення майбутнього кандидатами. Скоріше навпаки, вибори вилилися в змагання брендів і лідерів. Виборча кампанія так і не дозволила виборцям зробити свідомий вибір, оскільки політики так і не спромоглися чітко артикулювати відповіді не так на запитання "що робити", як на питання "як робити", в який спосіб. Щоправда, на це не було належного попиту, і відтак політичні сили й уникали формулювати чіткі та зрозумілі пропозиції.
 Можна також відзначити, що в плані месиджів виборцям політичні партії під час нинішніх виборів були орієнтовані на внутрішню політику та традиційну соціалку, а опоненти помаранчевих до того ж натискали на риторику щодо загальної неспроможності нової влади бути владою.
Одним з основоположних напрямків виборчої кампанії 2006 року можна вважати й окремі сюжети, пов’язані із зовнішньою політикою, наприклад антирекламу НАТО і ЄС, на якій будували свої кампанії деякі опозиційні сили – блок Наталії Вітренко та опозиційний блок “Не так”. Проте ці сили так і не потрапили до парламенту. Окремо варто говорити й про опосередкований вплив Росії на хід українських виборів. Тепер він справлявся не через залучення політичних технологів чи фактично прямі заяви російського політичного керівництва, як це робилося раніше. Засобами справляння цього впливу стали торговельні війни, що постійно інспірувалися, залякування “нафтогазаватом” і прихована підтримка офіційною Москвою проросійськи орієнтованих сил. У тому числі й ресурсній. У виборчих програмах окремих політичних сил можна побачити, що левова частка текстів присвячена саме питанням входження та функціонування України в ЄЕП. Поруч з тим, ті політичні сили. Які сповідували подібні зовнішньоекономічні пріоритетети – антинатовський курс та вступ до ЕЄП,  фактично активно використовували й темутику мови, мовних проблем в регіональному розрізі.
Далі ми більш детально розкриємо питання використання сюжетів етнополітики та мовної політики з боку окремих політичних сил в період виборів.

Використання теми мовної політики під час виборчих кампаній

Доволі красномовно використанню сюжетів мовної політики, мовних протиріч які поволі є  актуальними в регіонах продемонструвала зокрема президентська виборча кампанія 2004 року. Варто зауважити, що тоді були актуальними в плані використання політичними силами не стільки питання міжетнічних стосунків, скільки сюжети мовної політики були присутні під час її розгортання. Хоча питання міжнаціональних взаємин актуалізовувалося на регіональному рівні, зокрема в цьому плані доволі ілюстративною була ситуація в Криму, де політичні сили, зокрема ті, хто підтримував тоді В. Януковича використовував кримськотатарське питання в анті пропаганді проти конкурента В. Януковича на перегонах – В. Ющенка як такого, що своєрідно «лобіює» інтереси кримських татар на противагу «словёянському» населенню півострова. Відповідні речі розгорталися та «пропогувалися» на рівні чіток, в інформаційній сфері, що не сприяло зайвій стабілізації ситуації на півострові.
Повертаючись безпосередньо до теми мовної політики зазначимо, що відповідні питаннях питання активно використовував  тодішній кандидат Віктор Янукович, який за місяць до дати виборів 2004 року фактично повторив технологію Леоніда Кучми 10-річної давнини, висловившися 27 вересня 2004 року на користь надання російській мові статусу другої державної, паралельно експлуатуючи й ідею подвійного громадянства. Тоді ж у парламенті суттєво побільшало законопроектів про мови.

Проте, варто зауважити, що така позиція щодо двомовності для В. Януковича, коли він був в опозиції абсолютно різнилася з позицією прем’єра В. Януковича, наприклад у 2003 році. Наприклад, існував доволі змістовний документ, на якому стоїть підпис тодішнього прем’єра В. Януковича. Це Постанова Кабміну №1546 від 2 жовтня 2003 р. "Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки". До речі, цим документом доручалося Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям розробити і затвердити у тримісячний строк регіональні програми розвитку і функціонування української мови та під час складання проектів місцевих бюджетів на 2004-2010 роки передбачати кошти для їх виконання.

В загальній частині Постанови, підписаної В. Януковичем наприкінці 2003 року зазначається, що "у державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим у останні роки не забезпечується її належний розвиток … існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо". Більше того, зазначено, що "мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання", а в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування. До речі, основними завданнями Програми є: зміцнення статусу української мови як державної.

На загал тема мовних відносин та статусу російської мови також була продовжена ПРУ під час парламентської виборчої кампанії, кампанії, яку за логікою розгортання фактично  можна трактувати, як "четвертий тур" президентських виборів. Отже, у програмі блоку В. Януковича під час виборів до ВР 2006 року значилося: "Ми за надання російській мові статусу другої державної в Україні. Наш лозунг: "Дві мови - один народ!". Під час виборів-2006 В. Янукович зазначав, що після парламентських виборів його партія ініціюватиме питання про надання російській мові статусу другої державної: "...це питання для нас є принциповим", оскільки "саме надання російській мові статусу другої державної зніме масу протиріч, які є в нашому суспільстві". В іншому інтерв’ю він заявляв про можливість проведення референдуму з приводу надання російській мові статусу другої державної та наступного внесення змін до Конституції України: "...якщо потрібно провести референдум, ми його проведемо, якщо потрібно міняти Конституцію - змінимо її. Парламент прийме відповідне рішення. Нам вистачить голосів, я в цьому переконаний. Референдум з цього питання ми теж виграємо".

Питання міжнаціональних взаємин, мовної політики, статусу російської мови також використовувалося політичними силами не тільки на рівні програмної риторики. Зокрема, 22 лютого 2006 р. ВР АРК ухвалила постанову "Про призначення республіканського (місцевого) консультаційного референдуму з ініціативи громадян України, які постійно проживають в Автономній Республіці Крим". У пункті 2 цього документа повідомлялося, що на референдум буде винесено таке питання: "Ви за надання російській мові статусу другої державної?" повноваження зі створення комісії з проведення референдуму покладаються на виборчу комісію Криму. Парламент

Криму також рекомендував органам місцевого самоврядування утворити референдумні комісії на основі наявних виборчих, а також зобов’язав Раду міністрів Криму профінансувати проведення референдуму. Ще у жовтні 2005 року Кримський виборчий блок "За Януковича", до складу якого входили Партія регіонів України, Руський блок і Російська громада Криму, ініціювали проведення загальнокримського консультативного референдуму про статус російської мови в Криму. Наприкінці грудня 2005 року Кримська республіканська організація Партії регіонів прийняла рішення провести Всекримський консультативний референдум про надання російській мові статусу другої державної. Центральна влада на ці події відреагувала мляво.

Проте голова КРО Партії регіонів Василь Кисельов зазначав, що всеукраїнський референдум організація проводити не буде, оскільки кримські регіонали не сумніваються в протидії влади. "Але на регіональному рівні ми цю процедуру розпочнемо". Отож 5 січня Кримський виборчий блок "За Януковича" розпочав збір підписів кримчан за проведення кримського консультативного референдуму про статус російської мови. 5 лютого кампанію було завершено. Загалом було зібрано 300 тис. підписів. Референдум так і не відбувся, цього стали на заваді рішення ЦВК та кримської прокуратури, та можливо, ситуація зайвої політизації та напруження в АРК напередодні виборів. Але сама тема експлуатації питань мовної політики стала доволі красно доволі красномовним проявом  того, як ці питання можуть технологічно використовуватися політиками.

Втім, питання мови, мовної політики, статусу української мови і статусу мови російської завжди були достатньо значущими для суспільства й неоднозначно сприймалися та розумілися в різних українських регіонах. Питання мови можна також трактувати як своєрідну потенційну "лінію розколу" та накалювання пристрастей не стільки у суспільстві, скільки у розрізі регіональному.

Попри концепції й закони, стаття 10 Конституції говорить, що державною мовою в Україні є українська, і що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Утім, мовне питання в Україні фактично так і не було розв’язано. На півдні і на сході країни україномовне населення фактично є "меншиною в меншині", тож тут патерналістських заходів потребує саме мова державна, яка не за буквою закону, але за суттю, державною в цих регіонах не є. Окремо варто згадати, що понад 5,5 мільйона етнічних українців, за даними перепису населення 2001 року, вважають рідною мовою російську. Фактично всі вони представляють міське населення.

Таким чином, в Україні існує три мегамовні групи: україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни. За даними перепису населення 2001 року, в Донецькій області з-поміж 2744149 українців російську мову вважають рідною 1612243 особи (58,75%), на Луганщині з 1472376 українців – 727403 (49,4%).  На Харківщині ситуація дещо інша: з-поміж 2048699 українців російську назвали рідною 528914 осіб (25,82%). Отже, питання про те, яким чином українська держава вибудовуватиме цілісну політичну націю, на 15-му році незалежності залишається надзвичайно актуальним в контексті розвитку мови, яку в цій країні визнано державною за законом, але не на практиці.

Питання мови, а скоріше, спекуляції на цьому питанні, використання мовних реалій у цілях політичних фактично є чинником, який здатен доконечно поляризувати суспільство, сприяти остаточному зміцненню вододілу між регіонами України.

Відображення питань міжетнічних взаємин в передвиборчих програмах політичних партій та блоків (2004-2006)
Питання міжнаціональних взаємин також доволі активно експлуатувалися під час президентської виборчої кампанії 2004 року, набагато гучніше, ніж під час виборів 2006 року до парламенту. Зокрема тоді це була інформаційна кампанія з боку опонентів «Нашої України» щодо звинувачення цієї політичної сили в сповідуванні ідей антисемітизму та націоналізму. Сили, які активно використовувати етнічну проблематику в передвиборчих цілях, забували про надчутливість цієї сфери і про сталість стереотипів, сформованих за допомогою засобів масової інформації, без яких сьогодні неможливий жоден конфлікт у цій царині.
Тоді актуалізувалася небезпека поглиблення штучного розпалювання теми міжрегіональних протиріч з мовно-етнічним присмаком. Ця актуалізація далася взнаки й після виборів, й після «померанчевої революції», адже Україна голосувала доволі полярно. Протягом виборів 2004 року активно використовувалися технологічні інструменти для віртуального міжнаціонального протистояння в суспільстві та нагнітання суспільних жахів. Створювалися новітні стереотипи з історично негативним забарвленням. Показовим, зокрема, є використання вельми специфічного терміна "нашисти", що ним називали представників "Нашої України" у мас-медіа, на які мали тоді вплив СДПУ(о), та комуністична партійна преса. До цього ж технологічного ряду у 2004 році можна було б віднести тодішні ініціативи Української національної асамблеї Євгена Коваленка, який має більш ніж неоднозначну репутацію в політичних колах, радикально підтримати Віктора Ющенка як кандидата в президенти проти його бажання та волі. 

 Тим часом реальні питання, які існують в сфері міжнаціональних відносин не знайшли відображення у тодішніх політичних програмах кандидатів у президенти. Якщо говорити про риторику партійних програм, то там, звичайно не існувало тих негативних технологічних маніпуляцій, які чітко простежувалися у супроводі перегонів.

Отже, претенденти на найвищий пост здебільшого обмежувалися штампами про мир та суцільну суспільну злагоду. І доволі багато говорили переважним чином про мовну політику.
Так, кандидат від Партії регіонів Прем'єр-міністр Віктор Янукович декларував подібні до положень Конституції програмні фрази про те, що він забезпечить "вільний розвиток російської мови, піднесення мов етносів та самобутніх національних культур". Віктор Ющенко у 2004 році сьомим кроком із десяти програмних зобов'язань обіцяв "сприяти єдності народу України, орієнтації суспільства і держави на загальнолюдські цінності - свободу, демократію, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, взаємну повагу і толерантність, справедливість і добро...". Лідер Компартії Петро Симоненко у передвиборчій програмі не лише говорив про всебічний розвиток державної української  Мороз обходив питання мови та культури, обмежуючись глобальними фразами про "подолання морально-духовної кризи в суспільстві - однієї з причин занепаду України" та "заборону пропаганди насильства та жорстокості у засобах масової інформації".

 Лідер ПСПУ Наталія Вітренко під час виборів 1999 року у сфері міжнаціональних відносин обіцяла громадянам рівноправність незалежно від їх національності, а російській мові - надати статусу другої державної. Під час нинішніх виборів 2004 року програма була абсолютна ідентична, але про російську мову в нинішній програмі Наталії Михайлівни не йшлося. Ідея панславізму займала найбільше місце в передвиборчій програмі лідера Слов’янської партії України Олександра Базилюка. Зокрема, він говорить про "слов’янські цінності", які потрібно відроджувати в родині, у всьому суспільстві. При цьому варто пам’ятати, що й раніше банальна "експлуатація" теми статусу російської мови не приносила претендентам особливих електоральних набутків. Зокрема, про це свідчить досвід виборчого блоку СЛОн, який у 1998 році декларував підтримку двомовності, курс на стратегічний союз з Росією, сприяння середньому бізнесові і діяльності "російсько-культурної" громади України. Однак виборці не спокусилися на соціальні слогани, помножені на проросійську риторику, відтак партія отримала менше 1 відсотка голосів і не потрапила до Верховної Ради. А в 1999 році за кандидата Базилюка, так само орієнтованого передусім на проросійські ідеї, як і зараз, проголосувало "аж" 34тисячі 508 виборців або 0,14 відсотки.

Під час виборів до парламенту 2006 року передвиборчі програми політичних партій та блоків також в цілому відрізнялися декларативністю в сфері міжетнічних взаємин. В цілому участь у виборах брали 45 партій та блоків. Лише 5 політичним силам вдалося подолати  3 % бар’єр та потрапити до Верховної Ради України. Це Партія Регіонів України, БЮТ, Виборчий блок  «Наша України». Соціалістична партія України та Комуністична партія України.

На рівні програмної політичної риторики політичні сили фактично уникали прямого позиціонування відносно питань міжетнічних взаємин. Йшлося здебільшого виключно про мовну політику й переважним чином про політику щодо зміни статусу російської мови, про мови інших національних громад не говорилося.
У виборчій програмі Українського Народного Блоку Костенка і Плюща з приводу мовної політики та взаємин між національними меншинами вказувалося: «українська мова - єдина державна мова і засіб об'єднання української нації.Держава забезпечить впровадження української мови у всіх сферах суспільного життя, створюючи водночас умови для захисту та використання мов національних меншин.

В свою чергу доволі більш відверто позиціонувалися щодо мовної політики, наприклад блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" Прогресивної соціалістичної партії України та Партії "Русько-Український Союз" (РУСЬ). Зокрема вказувалося, що тільки в Союзі з Росією і Білоруссю можливе відродження промисловості, сільського господарства, науки, культури і духовності, забезпечення суверенітету України.

Передвиборчі обіцянки Н. Вітренко стосувалися пропозицій  зміни до Конституції на принципах, закріплених у Європейській хартії про місцеве самоврядування, Європейській хартії про громадянство, Європейській соціальній хартії, Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, Рамковій Конвенції про захист національних меншин, Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини для запезпечення: - повновладдя рад депутатів трудящих; у- федеративного устрою України; - автономії Закарпаття і Галичини; - подвійного громадянства; - державного статуса російської мови. У підсумку ця політична сила не потрапила до Верховної Ради України, здобувши 2.93 % народної підтримки.

Подібні ж ідеї сповідувалися у тексті виборчої програми «Опозиційного блоку «Не Так». У програмному документі стверджувалося, що наслідками діяльності нової влади стали поглиблення «мовного, релігійного та політичного розколу» в Україні. Задля подолання тих негативів, що виділялися блоком було потрібно «розвёязати проблеми російської мови» через «прийняття, на основі Європейської хартії регіональних мов, закону про статус російської мови, який забезпечить право російськомовних громадян без будь-яких перешкод використовувати рідну їм мову. Ми впевнені: законодавче закріплення прав російської мови не суперечить розвитку української мови, а є реалізацією законних прав громадян України».Це політичне утворення здобуло в результатів виборів лише 1,01% голосів і не пройшло до парламенту.

Та ж сама позиція була відображена у передвиборчій програмі Партії регіонів України. Наголошувалося на необхідності підтримки «всіх національних мов та культур, які складають духовну скарбницю України», вказувалося, що – «ми різні – на Півночі, Півдні, Захода та Сході», але в «цьому наша сила, але не підстави для розколу та конфронтації». Чітко висловлювалася позиція про надання російській мові статусу державної, тобто – «Дві мови – оди народ». Блок здобув підтримку 32 % виборців.

У програмі КПУ приділялася увага питаннями регіональної політики в контексті зменшення потенційної «лінії розколу» України: «зупинимо процес розколу України. Створимо умови для повноцінного культурного розвитку усіх націй і народностей, що проживають в Україні». Російській мові пропонувалося надати статус другої державної. КПУ вдалося потрапити до Верховної ради України здобувши 3,66 % голосів.

Про «створення умов для діалогу церков і культур, поваги до всіх мов, збереження культурної спадщини та самобутності національних меншин» йшлося у виборчі програмі  Народного блоку Литвина.Ця політична сила не змогла подолати 3% бар’єр і не стала парламентською.

У виборчій програмі НСНУ було наголошено на  тому, що «ми - громадяни України всіх національностей - з Майданом у серці йдемо на вибори…». Вказувалося на тому, що «молодь має виховуватися з любов'ю до України, її історії, культурних традицій. Ми на сторожі національного культурного простору». Більше питання мови та міжнаціональних взаємин не чіпалося.
В виборчій програмі БЮТ взагалі не йшлося про питання міжетнічних взаємин та мови. Переважним чином там було відображено соціальні та економічні зобов’язання виборчого блоку. Підтримку блоку надало 29 % виборців.
У передвиборній програмі Соціалістичної партії України  говорилося про те, що ними внесено нову редакцію закону про мови, «який передбачає Можливість кожному вільно користуватися рідною мовою», що буде «реалізовано на практиці». 3,66% виборців проголосувало за відповідну політичну силу.
В свою чергу мусимо зауважити, що справжні потреби національних громад, залишилися  поза увагою політиків.

Питання, закони та проблеми.
Україна є поліетнічною країною - це зафіксовано в Конституції та законах України. Зокрема, відповідно до Конституції України, всі громадяни України, незалежно від їх національної приналежності, віросповідання, походження, місця проживання політичних переконань, культурної і мовної само ідентифікації, складають Український народ.

У Статті 11 Основного закону України вказується, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Стаття 3 Закону України "Про національні меншин в Україні" (1992 р.) до числа національних меншин відносить "групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою".

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в нашій країні існує 134 різні етнічні групи, які ідентифікують себе як громадяни України. З них більшість складають етнічні українці - понад 37,5 мільйона осіб. Серед етнічних не українців можна виділити  чисельні групи – насамперед росіяни (8,3 млн.), білоруси (245 тис.), молдовани (258 тис.), кримські татари (248 тис.), болгари (204 тис.), угорці (156 тис.), румуни (150 тис.), поляки (144 тис.), євреї (103 тис.), вірмени (близько 100 тис.), греки (91 тис.), татари (73 тис.), роми (47 тис.), азербайджанці  (45 тис.), грузини (34 тис.), німці (33 тис.), гагаузи (32 тис.). Крім того, проживають менш чисельні групи, які історично інтегровані в українське суспільство і зберігають свою єдність – литовці (7 тис.), словаки (6 тис.), естонці (2,8 тис.) караїми (1,2 тис.), кримчаки (406 чол). Етнічні спільноти  кримські татари, караїми, кримчаки сформувалися на території України, яка  є для них історичною Батьківщиною також можна зазначити, що угорці Закарпаття, румуни Буковини, молдавани і гагаузи Одещини проживають на своїх історично етнічних землях. Загалом - представники всіх національних меншин - це 22,2 відсотка від загальної кількості населення, при цьому українська поліетнічність має виразну специфіку - понад 80 від усіх неукраїнців становлять етнічні росіяни.

У результаті міграційних процесів за останні роки в Україні зросла кількість вірменів і азербайджанців. Чисельність більшості інших національних груп, зокрема болгар, молдован, білорусів, євреїв, татар, циган, німців, навпаки, скоротилася. Триває масове повернення в Україну раніше депортованих представників кримськотатарського народу, яких у складі населення Автономної Республіки Крим зараз понад 12 відсотків. Тобто у порівнянні з 1989 роком їх кількість у Криму збільшилася у 6,4 раза. Часто окремі події, пов’язані з репатріацією та інтеграцією кримських татар і ускладненнями у взаєминах репатріантів і влади, стають своєрідними "заручниками" політичного процесу, коли на взаєминах "християнського" і "мусульманського" світів пробують вибудовувати свої політичні іміджі деякі українські політики.

Потребують державної уваги і взаємини "більшості" з ромами та основні проблеми, з якими стикається цей народ в Україні. На 2001 рік громада ромів налічувала близько 47,6 тисячі осіб, з яких майже 14 тисяч проживало на Закарпатті та по 4 тисячі - в Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях. Однак, на думку окремих науковців, представників ромської громадськості та посадовців, чисельність ромів, які мешкають в Україні, значно більша. Так, за розрахунками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, кількість представників ромського етносу в Україні сягає близько 200 тисяч осіб, однак роми часто приховують свою етнічну приналежність.

Інтегрованість ромської громади у економічне, культурне і політичне життя українського суспільства залишається вкрай недостатньою. Близько половини ромських дітей не відвідують школи або регулярно пропускають уроки, високими є серед ромів рівень захворюваності і смертності, гострою проблемою є забезпеченість житлом.
Законодавчо питання національних меншин Україна почала врегульовувати давно: засади етнополітики викладені ще в Декларації про державний суверенітет України в 1990 році та Декларації прав національностей України в 1991 році.

Концептуальні засади етнонаціональної політики були викладені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Декларації прав національностей України (1991 р.). Визначаючи Українську РСР як суверенну національну державу, що розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення, перший документ декларував зобов'язання держави щодо забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Документ визначав також, що громадяни всіх національностей становлять народ України; передбачав рівність перед законом усіх незалежно від походження, расової та національної належності, мови тощо; гарантував усім національностям, що проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку, можливість утворення національно-адміністративних одиниць.

Забезпечення прав меншин знаходить відображення також в окремих нормах галузевих законів, таких як стаття 2 "Основ законодавства про культуру" (1992 р.), стаття 8 закону "Про видавничу справу" (1997 р.), стаття 9 закону "Про телебачення і радіомовлення" (1993 р.), стаття 3 закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (1997 р.) і частина 50 статті 26 та підпункт 1 частини б) статті 32 закону "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 р.).

В чинне законодавство України імплементовані низка міжнародних правових актів, направлених на захист прав національних меншин, зокрема Рамкова конвенція про захист національних меншин (ратифікована 26 січня 1998 року), Конвенція СНД про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин (підписана від імені України 21 жовтня 1994 року), Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин (ратифікована 15 травня 2003 року), а також підписані двосторонні міжнародні договори з Угорською Республікою (1991 р.), Республікою Польща (1992 р.), Республікою Молдова (1992 р.), Словацькою Республікою (1994 р.), Румунією (1997 р.), Російською Федерацією (1997 р.), Федеративною Республікою Німеччина про співробітництво у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні (1996 р.), та іншими.

Слід зазначити, що ще на початку 90-х років, за часів здобуття незалежності, було затверджено ряд законів щодо прав національних меншин, які дуже позитивно розцінювалися і всередині Україні, і з точки зору міжнародних експертів. Українське законодавство в цій сфері розцінювалося як прогресивне та одне з найкращих в Європі. Експертний аналіз засвідчує, що Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" (1989 р.), Декларація прав національностей України (1991 р.), Закон України "Про національні меншини в Україні" (1992 р.) випередили у часі прийняття Радою Європи провідних для регіонального рівня міжнародно-правових документів у цій сфері правовідносин: Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1992 р.), Рекомендація № 1201 ПАРЄ (1993 р.), Рамкової конвенції про захист національних меншин (1995 р.).

Разом з тим, протягом десяти років розбудови єдиної Європи, законодавство країн Європи, Америки у галузі забезпечення прав національних меншин, дієві гарантії задоволення їх культурних, мовних потреб у ряді питань суттєво прогресувало порівняно з українським, яке залишається переважно декларативним.
В Україні до цього часу не існує Закону України "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України". Спроби створити відповідний документ здійснюються протягом 10 років, але безрезультатно. Було створено кілька міжвідомчих робочих груп, щодо розв'язання відповідного завдання, але їх діяльність не принесла результатів. Безрезультатною є і остання спроба Державного комітету України у справах національностей та міграції, згідно з дорученням Президента, розробити відповідний документ.

Відсутність чітких критеріїв, за якими представників тих чи інших етносів України можна було б зараховувати до національних меншин. До національних меншин, згідно чинного законодавства України, належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національної самосвідомості та спільності між собою. Разом з тим відповідне визначення не містить кількісних показників, часових критеріїв проживання на даній території, наявність зафіксованих пам'яток матеріальної та культурної діяльності тощо.

В українському законодавстві, невизначено характер права на створення національно-територіальних одиниць (невизначеність в законодавстві проголошених у юридично-правових документах держави прав цієї категорії громадян, а також у непослідовності процесу законотворення, причинами чого є інколи діаметрально протилежні уявлення про державний і адміністративний устрій та про подальший розвиток міжетнічних стосунків у нашій країні, а разом із тим і складнощі політичного протиборства, в яке вже впродовж багатьох років втягнуті прихильники різних позицій.

Потребує законодавчого розв'язання питання щодо національно-персональної автономії; національно-культурно автономії. У Законі України «Про національні меншини» (стаття 6), вказується, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Разом з тим, реалізація цих прав в рамках національно-культурної автономії законодавчо не визначена, зокрема, не визначеним залишається поняття "місця компактного проживання" національних меншин, народів, етнічних груп.
Потребує законодавчого розв'язання низка питань, пов'язаних із забезпеченням прав корінних народів. У Конституції України (1996 р.) фігурують згадки про "корінні народи", а саме:
- стаття 11: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України";
- стаття 92, п. 3: "Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин";
- стаття 119, п. 3: "Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку”.

Разом з тим, подальшого законодавчого розв'язання, вироблення правових дефініцій це питання в українському законодавстві не отримало.
Потребує ухвалення Закон України “Про відновлення прав кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які раніше були депортовані з території України за етнічною ознакою". За дванадцять років української незалежності не було ухвалено жодного законодавчого акту, яким би на державному рівні відновлювалися права і свободи тих громадян України, які були депортовані сталінським режимом з історичної батьківщини за етнічною ознакою. Слід зазначити, що норми діючого Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні (прийнято 17 квітня 1991 р., внесено зміни та доповнення 15 травня 1992 р.), не поширюються на осіб, депортованих за радянські часи з території України за національною ознакою. В той же час проект Закону України "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з України", під час розгляду у ВР України третього скликання в 2000 році, не набрав необхідної кількості голосів і був відхилений.

Декларативною залишається норма частини 2 статті 14 Закону про “Національні меншини України”, яка проголошує, що національні громадські об'єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади, та стаття 9, відповідно до якої громадяни України, які належать до національних меншин, мають право обиратися або призначатися на рівних умовах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади місцевого й регіонального рівнів тощо. Про це свідчить факт відсутності в новий редакції Закону України "Про вибори народних депутатів України" (2001 р.) нормативного тексту статті 7 Закону України "Про вибори народних депутатів України" (1997 р.) відповідних положень.
Отже, згідно з експертним аналізом, вкрай необхідне прийняття спеціальних норм, спрямованих на удосконалення існуючих виборчих систем з метою вирівнювання можливостей представників національних меншин щодо їх доступу до управління на загальноукраїнському і місцевих рівнях.

З ратифікацією Верховною Радою України Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин (2003 р.) існує потреба в оптимізації мовної політики та розгляд якісно нового Закону України “Про мови в Україні”. Понад 5,5 мільйона етнічних українців, за даними перепису-2001, вважають рідною мовою російську. Таким чином, в Україні існує три мегамовні групи - україномовні українці, російськомовні  українці та російськомовні росіяни. Отже, питання, яким чином Українська держава вибудовує власну цілісну політичну націю, на 14-му році незалежності залишається надзвичайно актуальним. 

Етнопроблематика – діяльність української влади – 2005.
Протягом 2005 року, складного року початку передвиборчої кампанії, становлення після президентських виборів державних інституцій, кадрових ротацій, держава також намагалася формувати політики в сфері міжетнічних взаємин.
Від самого початку прийняття своїх повноважень і протягом всього 2005 року Президент України неодноразово наголошував на пріоритетності питань, пов’язаних із забезпеченням прав національних меншин та збереженням культурної різноманітності  Колишній член Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Віктор Ющенко визнав повагу до національних меншин одним із ключових внутрішньополітичних пріоритетів держави, принаймні за часів свого президентства.

Практичним підтвердженням гасел політичної риторики Президента (окрім участі у заходах на відзначення 61-ї річниці від дня депортації з Криму кримських татар та осіб інших національностей, а також зустрічі з Верховним комісаром ОБСЄ у справах нацменшин) можна назвати підписання ним у вересні 2005 року розпорядження "Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви" (№1172 від 23.09.2005). В цьому документі Кабінету Міністрів України було запропоновано "розробити за участю наукових установ, громадських організацій національних меншин і затвердити до 1 листопада 2005 року державну програму зміцнення міжнаціонального миру та злагоди в Україні, запобігання виникненню міжетнічних, міжконфесійних конфліктів, передбачивши, зокрема, конкретні заходи з утвердження ідей міжнаціональної злагоди, толерантності у відносинах між представниками різних національностей та конфесій, підтримки національних культурних традицій, внесення необхідних змін до навчальних програм і планів, проведення відповідних наукових досліджень". Наразі, це єдиний (а з того - найважливіший) документ, який стосується сфери етнонаціональної політики, виданий Президентом України у 2005 році.

Поряд з цим,  проявилася неоднозначність його позиції по відношенню до кримських татар. Так, 5 травня 2005 року, на зустрічі з представниками Меджлісу кримськотатарського народу Віктор Ющенко повідомив про свій намір вивчити можливі шляхи відкликання зауважень колишнього Президента до Закону України "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою" (№ 4526 від 16.07.2004) і поставити в ряд пріоритетних завдання повернення і облаштування репатріантів у Криму. У відповідь, він запропонував підписати меморандум примирення народів Криму, який би став свідченням порозуміння між етнічними громадами Криму. Незабаром, 12 травня, в прямому ефірі ICTV, СТБ, Нового та П’ятого каналів, Президент порадив Меджлісу відмовитися від ухваленої ними в червні 1991 року Декларації про національний суверенітет, оскільки вона, перефразуючи твердження Президента, суперечить записаному в Конституції принципу унітарності держави. Натомість, за твердженням голови Меджлісу, народного депутата України Мустафи Джемілєва, метою Декларації є не створення окремої кримськотатарської держави, а лише відтворення кримськотатарської національної автономії.
Можливо, причиною відсутності системної позиції Президента у питанні відновлення прав кримськотатарського народу стала погана робота колективних дорадчих органів національних меншин при Президентові України, адже протягом року не відбулося жодного офіційного засідання ані Ради представників кримськотатарського народу, ані Ради представників громадських організацій національних меншин.

Під час виборчої кампанії, 23 січня 2006 року у телевізійному звернені Президента Віктора Ющенка до Українського народу з нагоди першої річниці інавгурації вказувалося, що він звертається до всіх партій і блоків з пропозицією підписати Меморандум про чесні вибори, він також наголошував, що не дозволить «жодній політичній силі працювати на розкол України, спекулювати на темах мови, релігії, федералізму чи сепаратизму». Цим фактично підкреслювалася позиція відносно того, що питання міжетнічних взаємин та питання мови не можуть бути предметом політичного торгу та передвиборчих технологічних спекуляцій.

Протягом 2005 року на розгляд Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин було внесено 26 проектів нормативно-правових актів. З них лише чотири законопроекти і дві постанови безпосередньо стосувалися питання вдосконалення законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин (Див. додаток 1) . Жоден із цих шести проектів, станом на кінець року, не дійшов до розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради і лише один з шести (третя редакція Проекту Закону про внесення змін до Закону України "Про національні меншини в Україні" |№ 3558 від 04.03.2005|) отримав висновки Головного науково-експертного управління. Поза цим переліком проектів чекає своєї долі законопроект "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою" (№ 4526 від 16.07.2004), ветований Президентом України Л.Кучмою у 2004 році.

 Передвиборчий 2005 рік, подібно до року 2004-го, також позначився значною активізацією зусиль народних депутатів з приводу розробки і внесення законопроектів спрямованих на актуалізацію мовного питання. Так, протягом календарного року у Верховній Раді було зареєстровано сім законопроектів, які у тій чи іншій мірі стосувалися сфери мовної політики (див. Додаток 2). У чотирьох з них (після внесення поправок до законопроекту О.Мороза) в різній формі було поставлено питання про надання російській мові статусу другої державної (офіційної). Відтак розгляд цих законопроектів кожного разу призупинявся постановами про неприйнятність із дуже схожими вердиктами: "Проект Закону суперечить статті 10 Конституції України" (№2457, 62541, 6254 та №6461). Щоправда до кінця 2005 року жодної такої постанови ухвалено не було.-
4 лютого 2005 року Верховна Рада України ухвалила Програму діяльності уряду  Кабінету Міністрів України «Назустріч людям». За ухвалення програми проголосувало 357 народних депутатів з 426 зареєстрованих у залі засідань., Сфери етнополітики стосувалися положення в підрозділі програми "Духовність" розділу "Віра". Тут вказувалося в контексті пріоритетів діяльності уряду в етнополітичній сфері, що "... Уряд забезпечуватиме:
· задоволення освітніх та культурних потреб національних меншин України, створення належних умов для відродження, збереження і всебічного розвитку етнічних спільнот, їх національно-культурних традицій;
· функціонування української мови як державної, вільний розвиток російської та інших мов згідно із законом про мови і Європейською хартією регіональних мов та мов національних меншин".

Як бачимо, програма передбачає свою подальшу деталізацію, вироблення чітких планів діяльності органів виконавчої влади, що підпорядковуються уряду, створення концепцій, що дадуть можливість зробити дієві кроки від "філософії" до технології діяльності. 
Питання етнонаціональної проблематики віднайшли своє безпосереднє відображення й у процесі розробки та написання системи заходів щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна - ЄС. В документі виданому в результаті цієї роботи (№117-р від 22.04.2005) знайшлося місце для кількох завдань, які стосувалися сфери етнонаціональної політики. Зокрема, йшлося про те, що одним із кроків на виконання означеного Плану дій має стати "забезпечення поваги до осіб, які належать до національних меншин". Відповідно, для здійснення цього кроку держава повинна "продовжити діяльність, спрямовану на створення відповідної законодавчої бази і дієвий захист прав осіб, що належать до національних меншин на основі європейських стандартів" (згодом це положення в трансформованому вигляді з’явилося у публічних промовах Президента України), а також "продовжити тісну співпрацю між державними органами та представниками національних меншин". В якості конкретних заходів, спрямованих на вирішення цих завдань, авторами документу було передбачено розробку законопроекту "Про внесення змін до Закону України "Про національні меншини в Україні" (відповідний законопроект, як було зазначено, у Верховній Раді пройшов уже через три редакції), а також Проекту Закону України "Про Концепцію державної етнонаціональної політики". В якості відповідального за реалізацію означених завдань органу було визначено Державний комітет у справах національностей та міграції.

Програму діяльності уряду, про яку ми згадували на початку розділу, було докладно розписано лише у травні 2005 року (через три місяці після ухвалення). В травні Кабінет Міністрів затвердив постанову про заходи щодо її виконання |№ 324 від 6.05.2005|. Два загальних положення Програми, які стосувалися сфери етнонаціональної політики і, фактично, відбивали статті 10, 11 і 53 Конституції України були, нарешті, певною мірою деталізовані (див. Додаток 3).

 Черговим кроком уряду в сфері етнонаціональної політики стало ухвалення в серпні 2005 року постанов про затвердження порядку використання коштів за програмами "Українська книга" |№761 від 18.08.2005| та "Фінансова підтримка преси" |№ 843 від 31.08.2005|, в яких було передбачено, що частина коштів за цими програмами спрямовується на задоволення відповідних потреб національних меншин. Окрім того, у вересні 2005 року розпорядженням Кабінету Міністрів |№ 400 від 14.09.2005| було затверджено склад Комісії у справах осіб, депортованих за національною ознакою. Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи Комісії було покладено на Державний комітет у справах національностей та міграції.

 Мабуть найочікуванішим, але вкрай запізнілим, кроком уряду стало вирішення наприкінці року (майже через рік після ухвалення Державного бюджету 2005) питання про затвердження порядку використання коштів, передбачених для реалізації двох суттєвих для сфери державної етнополітики програм - програм по лінії Державного комітету у справах національностей та міграції - "Заходи щодо відтворення культури національних меншин та фінансова підтримка газет мовами національних меншин" (2,02 млн. грн.) |№1124 від 30.11.2005|, а також "Заходи з реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" (900 тис. грн.) |№1233 від 21.12.2005|. Щодо решти програм Держкомнацміграції, які стосуються забезпечення прав національних меншин ("Заходи з відтворення культури національних меншин" (1,5 млн. грн.) та "Розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які були депортовані з території України" (71,4 млн. грн.), то, станом на 28 січня 2005 року, документів про порядок використання коштів за ними ухвалено не було. 
Протягом 2005 року можна було спостерігати доволі суттєві проблеми та дискусії відносно подальшої долі та статусу Державного комітету у справах національностей та міграції.

На Державний комітет у справах національностей та міграції, як на єдиний центральний орган державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин (Закон України "Про національні меншини в Україні" |№2494-12 від 16.06.1992, ст. 5.|), покладено найбільший обсяг відповідальності за здійснення державної етнонаціональної політики. Пройшовши через шість ліквідацій протягом дванадцяти років Незалежності, на початку 2005-го Держкомнацміграції знову стикнувся із питанням про складання повноважень. Переведення на іншу посаду голови Комітету, а також заява Президента від 8 лютого 2005 року про можливу ліквідацію в рамках адміністративної реформи близько 42 структур, що мають статус державних комітетів, викликала у представників національних громад та експертів занепокоєння з приводу майбутнього Держкомнацміграції. Відтак, протягом майже десяти місяців Комітет, очолюваний виконуючим обов’язки голови, перебував у стані невизначеності, зосереджуючи зусилля на спробах довести свою потрібність представниками нової влади, при тому виконуючи свої прямі функції.

Представники національно-культурних товариств у березні місяці активно виступали проти ліквідації комітету, вказуючи, що колишня реорганізація Міністерства у Комітет, а, згодом, у Департамент після набуття чинності Конституції може розглядатись як порушення п. З ст. 22 Конституції України (а деякі міжнародні експерти та представники організацій національних меншин України так його і розглядають). Ця норма Конституції передбачає, що “...при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”, а п. 2 ст. 8 Конституції вимагає, щоб “...Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Таким чином, закріплення компетенції у сфері міжнаціональних відносин та національних меншин за центральним органом державної виконавчої влади на рівні Комітету замість Міністерства є порушенням п. 2 ст. 8, п. З ст. 22 та п. 1 Перехідних положень Конституції України та п. З ст. 5 Закону України “Про національні меншини України”.

Лише 24 жовтня 2005 року, підписанням указу про призначення нового голови Комітету, Президент остаточно перекреслив побоювання представників національних громад і підтвердив свій намір залишити Держкомнацміграції у переліку центральних органів виконавчої влади, втім, певною мірою обмеживши його функції. Розпорядження коштами із фінансування заходів з підтримки закордонного українства було передано до компетенції Міністерства закордонних справ та Міністерства культури і мистецтв України. Відтак, бюджетна програма "Заходи щодо відтворення культури національних меншин та встановлення культурних зв’язків з українською діаспорою" отримала нову назву: "Заходи щодо відтворення культури національних меншин та фінансова підтримка газет мовами національних меншин". Втім, на сьогодні урізання програми не становить великої проблеми, адже фінансування за нею було відкрито лише наприкінці року і Держкомнацміграції навряд чи встигне спрямувати ці кошти на передбачені заходи у повному обсязі, або, принаймні, відшкодувати витрати на ті заходи, які вже було проведено національними громадами в рамках цієї програми. Практика призначення коштів за програмами в останні дні року, замість ритмічного щомісячного фінансування, вірогідно, стала однією з поганих традицій, які перейшли у спадок до нової влади. До того, маємо ще раз зауважити, що у 2005 році Держкомнацміграції пощастило отримати фінансову підтримку лише за двома (із чотирьох) програмами, спрямованими на підтримку національних меншин.

Сьогодні Державний комітет у справах національностей та міграції, окрім виконання відповідних програм, здійснює роботу над підготовкою пропозицій щодо внесення змін до Закону України "Про національні меншини в Україні" (№2494-12 від 16.06.1992)|, а також займається розробкою Програми розвитку культур національних меншин України на період до 2010 року. Сприяє здійсненню Комітетом своїх повноважень створена у листопаді 2005 року, за наказом голови Комітету Сергія Рудика |№91 від 16.11.2005|, науково-консультативна рада, очолювана деканом соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Борисовичем Євтухом.

2005 рік не став роком конструктивних зрушень у сфері державної етнонаціональної політики, а, скоріше, роком відкладання очікувань. Більше того, однією з точок фокусування політичної реклами знову стають спекуляції на питанні двомовності та регіоналізму; не зважаючи на висловлювання Президента, продовжує жевріти полеміка навколо антисемітизму в Україні; невирішеним залишається питання повернення і облаштування депортованих. Не дивлячись на прагнення нової влади використовувати європейські моделі підтримки національних меншин і зберігати культурну різноманітність України, державна етнонаціональна політика знову стає заручницею недосконалості успадкованої тактично-орієнтованої системи державного управління, проте цього разу вже у суміші із надміру стратегічними підходами нової владної еліти.
 

Додаток 1
ПРОЕКТИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ,
внесені на розгляд Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин у 2005 році. Питання забезпечення прав національних меншин 

Додаток 3
 
ЗАКОНОПРОЕКТИ,
зареєстровані Верховною Радою у 2005 році.
Питання мовної політики 

Додаток 3
 
ВИТЯГ ІЗ ПОСТАНОВИ КМУ № 324 від 6 травня 2005 р.
Про заходи щодо виконання у 2005 році
Програми діяльності Кабінету Міністрів України "Назустріч людям" 

Юлія Тищенко – керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень