Навіщо «бити» етнічну карту?
Поки кандидати в президенти не бачать проблем у міжнаціональній сфері, приводи для штучних спекуляцій знаходять політтехнологи.

Тема міжетнічних і міжнаціональних стосунків стає все популярнішою в ході нинішньої виборчої кампанії. Втім суспільству нічого доброго від такої дискусії чекати не доводиться, оскільки етнічну карту політики витягують із засмальцьованої колоди як дієву технологію передвиборчої агітації та пропаганди, як популістський засіб підняти власний рейтинґ або тицьнути виборця носом в уявну національну пляму на іміджі опонента. Тим часом у передвиборчих програмах кандидати в президенти приділили між-національним стосункам дуже мало уваги.

14 років без відповідей

Україна є поліетнічною країною – це зафіксовано в Конституції та законах України. За даними перепису населення 2001 року, в нашій країні існує 134 різні етнічні групи, які ідентифікують себе як громадяни України. З них більшість становлять етнічні українці – понад 37,5 млн осіб, окрім того, в Україні проживає також понад 8,3 млн росіян, 2,8 млн білорусів, майже 259 тис. молдаван, 248,2 тис. кримських татар, 204,6 тис. болгар. Представники всіх національних меншин – це 22,2% від загальної кількості населення, при цьому українська поліетнічність має виразну специфіку – понад 80% від усіх неукраїнців становлять етнічні росіяни.
Внаслідок міґраційних процесів за останні роки в Україні зросла кількість вірменів і азербайджанців. Чисельність більшості інших національних груп, зокрема болгар, молдован, білорусів, євреїв, татар, циган, німців, навпаки, скоротилася. Триває масове повернення в Україну раніше депортованих представників кримськотатарського народу, яких у складі населення Автономної Республіки Крим зараз понад 12%, тобто порівняно з 1989 р. їх кількість у Криму збільшилася в 6,4 раза. Часто окремі події, пов’язані з репатріацією та інтеґрацією кримських татар і ускладненнями у взаєминах репатріантів і влади, стають «заручниками» політичного процесу, коли на взаєминах «християнського» і «мусульманського» світів пробують вибудовувати свої політичні іміджі деякі українські політики.
Потребують державної уваги і взаємини «більшості» з ромами та основні проблеми, з якими стикається цей народ в Україні. На 2001 р. громада ромів налічувала близько 47,6 тис. осіб, з яких майже 14 тис. проживало на Закарпатті та по 4 тис. у Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях. Однак, на думку окремих науковців, представників ромської громадськості та посадовців, чисельність ромів, які мешкають в Україні, значно більша. Так, за розрахунками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, кількість представників ромського етносу в Україні сягає близько 200 тис. осіб, однак роми часто приховують свою етнічну приналежність.
За даними «Вісника етнополітики» № 6, що видається в рамках проекту «Концептуальні засади етнонаціональної політики: між теорією та практикою» програми Канадського бюро міжнародної освіти, інтеґрованість ромів в економічне, культурне і політичне життя українського суспільства залишається вкрай недостатньою. Близько половини ромських дітей не відвідують школи або регулярно пропускають уроки, високими серед ромів є рівень захворюваності і смертності, гостро стоїть проблема забезпеченості житлом.
Законодавчо проблему нацменшин Україна начебто почала врегульовувати давно: засади етнополітики викладені ще в Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та Декларації прав національностей України 1991 р. Проте аналіз ситуації показує, що чинні норми потребують змін. Зокрема, деякі положення Закону України «Про національні меншини в Україні», ухваленого 1992 р., сьогодні виглядають декларативно, деякі з прав меншин, які зобов’язана забезпечити держава, просто не мають механізмів реалізації. Це стосується права на представництво в органах влади та права на самоврядування, питання здобуття освіти рідною мовою та збереження історично-культурної спадщини. Досі невизначеним залишається і статус кримськотатарського народу, який після десятиріч вислання повертається на свою етнічну територію в Крим і за межами України не має іншої материнської держави.
Окремо варто згадати мовну проблему – адже понад 5,5 млн етнічних українців, за даними перепису-2001, вважають рідною мовою російську. Таким чином, в Україні існують три мегамовні групи – україномовні українці, російськомовні українці та російсьомовні росіяни. Отже, питання, яким чином Українська держава вибудовує власну цілісну політичну націю, на 14-му році незалежності залишається надзвичайно актуальним.

Програми без панацеї

На мовній ситуації вирішив зіграти кандидат Віктор Янукович, який за місяць до виборів фактично повторив технологію Леоніда Кучми 10-річної давності, заявивши, що «російська мова повинна бути діловою мовою на території України і другою державною», а українці зможуть мати подвійне громадянство. Тобто дав обіцянку, виконати яку складно навіть Президентові. Адже визначення державної мови та подвійного громадянства чітко врегульовано в Конституції України, змінити яку може тільки Верховна Рада, але ніяк не глава держави.
Тема «націоналізму» у виконанні «Нашої України» доволі часто стає предметом експлуатації політичних опонентів – варто згадати історію із заявами Олега Тягнибока, провокації проти Віктора Ющенка від УНА Едуарда Коваленка та псевдопідтримку у виконанні «націоналіста» Козака, котрий з телеекранів обіцяє «разом із Ющенком» обмежити використання російської мови. Сили, які вирішили активно використовувати етнічну проблематику в передвиборних цілях, забувають про надчутливість цієї сфери і про сталість стереотипів, сформованих за допомогою засобів масової інформації, без яких сьогодні неможливий жоден конфлікт у цій царині.
Тим часом реальні проблеми міжнаціональних стосунків не знайшли відображення в політичних програмах кандидатів у президенти. Претенденти на найвищий пост здебільшого обмежилися штампами про мир та суцільну суспільну злагоду.
Так, кандидат від Партії реґіонів Прем’єр-міністр Віктор Янукович декларує подібні до положень Конституції програмні фрази про те, що він забезпечить «вільний розвиток російської мови, піднесення мов етносів та самобутніх національних культур». До речі, жодного слова про заявлене днями російським журналістам подвійне громадянство та державний статус російської мови в його програмі не сказано. Це, схоже, піар-хід політтехнологів, які працюють на Януковича, просто «на ходу». А ще – це явна суперечність із чинною Конституцією України.
Віктор Ющенко сьомим кроком із десяти програмних зобов’язань обіцяє «сприяти єдності народу України, орієнтації суспільства і держави на загальнолюдські цінності – свободу, демократію, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, взаємну повагу і толерантність, справедливість і добро...»
На відміну від Януковича, лідер Компартії П. Симоненко в передвиборній програмі не лише говорить про всебічний розвиток державної української мови і культури, а й обіцяє надати російській мові статус офіційної. До речі, коли Петро Миколайович балотувався в президенти 1999 р., він збирався надати «російській мові статус державної».
Соціаліст Олександр Мороз фактично обходить питання мови та культури, обмежуючись глобальними фразами про «подолання морально-духовної кризи в суспільстві – однієї з причин занепаду України» та «заборону».
Прогресивна соціалістка Наталія Вітренко під час виборів 1999 р. у сфері міжнаціональних відносин обіцяла громадянам рівноправність незалежно від їхньої національності, а російській мові – надати статусу другої державної. Під час нинішніх виборів Наталія Михайлівна слово в слово повторила те саме.
Кандидат у президенти від Партії промисловців і підприємців Анатолій Кінах у своїй програмі обіцяє бути «свідомим і послідовним прихильником соціального миру між різними верствами суспільства, етнічними, національними та релігійними групами, соціальної справедливості і рівних соціальних прав».
Ідея панславізму як такого займає найбільше місце в передвиборній програмі лідера Слов’янської партії України Олександра Базилюка. Зокрема, він говорить про «слов’янські цінності», які потрібно відроджувати в родині, у всьому суспільстві.

Технології без підстав

У випадку нинішніх президентських виборів можна сміливо сказати, що тема мови та культури, тези про надання російській мові статусу державної не будуть визначальними чинниками в контексті розподілу голосів. Як показують соцопитування, виборці здебільшого цікавляться соціальною політикою та економічним розвитком держави.
При цьому варто пам’ятати, що й раніше банальна «експлуатація» статусу російської мови не приносила претендентам особливих електоральних набутків. Зокрема, про це свідчить досвід виборчого блоку СЛОН, який 1998 р. декларував підтримку двомовності, курс на стратегічний союз із Росією, сприяння середньому бізнесові і діяльності «російсько-культурної» громади України. Однак виборці не спокусилися на соціальні слогани, помножені на проросійську риторику, відтак партія отримала менше 1% голосів і не потрапила до Верховної Ради. А 1999 р. за кандидата Базилюка, так само орієнтованого передусім на проросійські ідеї, як і зараз, проголосувало «аж» 34 тис. 508 виборців або 0,14%.
Водночас небезпека поглиблення штучного розпалювання теми міжреґіональних суперечностей та посилення гри у міжнаціональних взаєминах існує. Серед технологічних інструментів для віртуального міжнаціонального протистояння в суспільстві та нагнітання суспільних жахів варто звернути увагу й на такий засіб, як спроби створення новітніх стереотипів з історично неґативним забарвленням. Показовим, зокрема, є використання вельми специфічного терміна «нашисти», що ним називають представників «Нашої України» в мас-медіа, на які має вплив СДПУ(о), та комуністична партійна преса. Цей неолоґізм воєнного зразка є одним із прийомів маніпулювання неґативними асоціаціями. До цього ж технологічного ряду належать й ініціативи Української національної асамблеї Євгена Коваленка, який має більш ніж неоднозначну репутацію в політичних колах, радикально підтримати Віктора Ющенка як кандидата в президенти проти його бажання та волі.
Ґарантій того, що деструктивні сили не використовуватимуть етнічну карту й надалі, не існує. Натомість існує ризик того, що в ході передвиборної гонитви раз по раз повторюватимуть спроби штучно, точніше віртуально, актуалізувати питання, пов’язані зі сферою міжнаціональних взаємин, перевести їх у річище брудних технологій, включити особливо гострі моменти (насамперед, «наявність в Україні антисемітизму» та потенційних утисків російської мови) в основну тематику виборів. Втім справжні проблеми й потреби національних громад, на жаль, будуть залишатися поза увагою політиків.

Юлія ТИЩЕНКО, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень