ІСТОРІЯ Й ПЕРСПЕКТИВИ НАЦІОНАЛЬНИХ ГРОМАД В УКРАЇНІ

Україна не є класично багатонаціональною країною, скажімо, як Індонезія, Росія чи Індія, на території яких проживають десятки автохтонних етносів. Або як Канада, де терени автохтонних народів зайняли переселенці з багатьох країн світу. Але Україна не є і мононаціональною державою. Врешті, однонаціональних країн у світі, мабуть, і не існує, адже у Франції, Німеччині, Англії є діаспори різних народів: українців, греків, євреїв, турків, китайців. Інша річ – як забезпечуються в різних країнах права й можливості представників національних громад.

Відомо, що за недовгий час існування Української народної республіки у 1917 році був прийнятий закон Про національно-персональній автономії, до речі, тоді в Уряді УНР діяло окреме Єврейське міністерство. Згодом, за часів українізації було відкрито значну кількість шкіл, театрів та інших культурних установ, засобів масової інформації мовами представників народів, що проживали на українських теренах. У місцях їх компактного поселення були утворені так звані національні райони. Тоді ж українські вчені постійно поповнювали фонди Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук (при якій було створено Кабінет нацменшин) цінними записами фольклору та зразками традиційного мистецтва болгарів, румунів, поляків, молдаван, євреїв… На вимогу “центру” українізацію припинили і тоді ж закрили національні школи і культурні установи меншин, ліквідували Центральний комітет національних меншостей при ВУЦВК та Раду національних меншостей при Народному комісаріаті освіти України. З приєднанням Західної України до СРСР такі ж порядки було заведено і там. Так, 1939 року у Львові було ліквідовано Музей єврейської культури.

Повоєння в Україні – трагічний час радянських депортацій. Центральна влада за допомогою своїх ставлеників у регіонах “звільнялася” від людей, що заважали робити радянський світ однаково-посереднім. Були вивезені цілі українські села, мешканці яких підтримували УПА. У травні 1944 року Державний комітет оборони СРСР прийняв постанову про виселення з Криму татар, вірменів, болгар, греків. Опісля поширювалися чутки, які “пояснювали” причини депортацій: «за допомогою кримсько-татарських націоналістів винищено 86 тисяч мирних жителів Криму…». Надалі запала глибока мовчанка стосовно виселених народів. Значна кількість росіян в Україні - результат міграційної політики, яка проводилась у Росії та колишньому СРСР, їх кількість та частка в національному складі населення різко збільшились за радянського часу, тільки за 1926 - 1989 рр. їх чисельність зросла майже утричі.

Порухи України до звільнення від радянського розуміння “дружби народів” дали можливість представникам усіх національностей, які проживають на теренах нашої країни, творити національні громадські організації, школи, соціальні центри. Після здобуття Україною незалежності відбуваються зміни і в її національному складі населення. Внаслідок рееміграції українців із країн колишнього СРСР, повернення кримських татар та німців, депортованих (насильно вивезених) у роки війни, збільшується їх кількість та частка у складі населення. Натомість і далі зменшується чисельність євреїв, які виїжджають в Ізраїль, країни Європи та США. Усі народи в Україні мають рівні права і можливості розвивати культуру і освіту рідною мовою. Спільно з українцями вони будують незалежну і демократичну державу, вільними громадянами якої вони є.

Сьогодні серед етнічних меншин виділяються євреї, поляки, білоруси, молдавани, угорці, румуни, греки, кримські татари та ін. Друга за чисельністю представників етнічна меншина в Україні - євреї, їх кількість різко зменшилась у другій половині XX ст. внаслідок масового знищення цього народу нацистами у роки Другої світової війни. Єврейський геноцид знищив одну із найбільших і найвагоміших єврейських громад у світі. На територіях, прилеглих до інших країн, проживають представники народів цих держав. Так, молдовани мешкають, в основному, в Одеській і Чернівецькій областях, словаки і угорці - в Закарпатській, румуни - в Чернівецькій області. Болгари проживають у Донецькій (Приазов'я, Кіровоградській та Одеській областях, греки - в Донецькій та Чернігівській областях, гагаузи - в Одеській області, караїми - у Криму, поляки – у західних та Житомирській, Київській, Донецькій областях.

У сучасному українському суспільстві збереглися традиційні поліетнічні і мультикультурні традиції. Розроблена державна програма підготовки кадрів для шкіл національних меншин. Так, майбутні вчителі для шкіл з болгарською і гагаузькою мовою навчання готуються в Одеському університеті, для молдавських і румунських шкіл — у Чернівецькому університеті. Підготовка відповідних кадрів проводиться також у Київському національному педагогічному університеті, Донецькому і Львівському університетах, Дрогобицькому та Ізмаїльському педагогічних інститутах, а також в педагогічних училищах Києва, Львова та інших міст.

В Ужгородському національному університеті (УжНУ) представники національних меншин складають вступні іспити рідною мовою (угорською, російською, румунською, словацькою). В УжНУ функціонують угорське, румунське, словацьке, німецьке відділення філологічного факультету. Крім того, в Мукачівському педагогічному училищі підготовка вчителів початкових класів для шкіл з національною мовою навчання ведеться угорською мовою. У 1996 році в м. Берегово відкрито Закарпатський угорський педагогічний інститут, в якому зараз навчається 114 студентів. Угорською мовою здобувають фахову освіту в окремих групах Мукачівського державного аграрного технікуму, Ужгородського училища культури та Берегівського медичного училища.

На основі угод з міністерствами освіти Угорщини, Румунії, Польщі, Молдови викладачі шкіл, вузів, вихователі дошкільних установ підвищують у цих державах свій професійний рівень. В Україні у 1999—2000 навчальному році діяло 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, 99 — з румунською, 70 — з угорською, 11 — з молдавською, 10 — з кримськотатарською, 5 — з єврейською, 3 — з польською. У 2339 школах країни викладання здійснюється двома і більше мовами. Крім того, працювало 2363 шкіл з кількома мовами навчання, у тому числі навчалися мовою: румунською — 27478, угорською — 21267, молдавською — 7243, кримськотатарською — 4335, польською — 1169, словацькою — 87, болгарською — 53 учні. Поширеним явищем є діяльність факультативів та гуртків з вивчення рідної мови. При національно—культурних товариствах діє 76 недільних шкіл, в яких навчається близько 8,5 тис. дітей.

Важливе місце в своїй етнокультурній політиці держава відводить видавничій діяльності, для чого виділяють значні кошти. Так, видавництво “Маяк” (м. Одеса) видає літературу болгарською, гагаузькою та мовою ідиш, “Донбас” у Донецьку (мовою греків Приазов'я, “Січ” у Дніпропетровську — німецькою мовою, “Каменяр” (м. Львів) — польською, а “Карпати” (Ужгород) — угорською, словацькою і чеською мовами. На сучасному етапі мовами національних меншин друкується близько 60 назв газет. Додатками до парламентської газети “Голос України” видаються 6 газет для національних меншин, зокрема, болгарської — “Роден край”, польської — “Дзеннік Кійовскі”, єврейської — “Еврейские вести”, вірменської — “Арагац”, румунської — “Конкордія”, кримських татар — “Голос Крыма”. “Голос України” фінансує 50 % витрат на утримання й випуск цих додатків, організовує матеріально–технічне забезпечення редакційно–видавничого процесу. У місцях компактного проживання національних меншин, зокрема в Закарпатській і Чернівецькій областях, місцевими органами влади видаються районні газети угорською та румунською мовами.

Переважна частина представників національних меншин в Україні сповідують православ'я (гагаузи, молдавани, росіяни, переважна більшість білорусів, болгар, румунів, частина хорватів). Є також католики (поляки, більшість литовців, частина латишів, білорусів, румунів, словаків та інших) і протестанти (частина німців, білорусів, болгар, естонців, латишів, словаків, угорців). Вірмени в Україні є парафіянами Вірменської апостольської церкви. Вона стала державною релігією Вірменії ще в першій половині ІІ ст.

В Україні є кілька релігій, що сповідуються тією чи іншою етнічною групою. Серед євреїв в Україні поруч з традиційним іудаїзмом поширений такий релігійно–містичний рух як хасидизм (від давньоєврейського хасид — благочестивий).

Мусульманське населення у Російській імперії було поставлене на межу етнічного виживання, оскільки вона здійснювала послідовну політику знищення основ мусульманської цивілізації. А вже за роки радянської влади релігійне життя мусульман в УРСР було повністю придушено. Лише в незалежній Україні віруючі мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію. Діють три об'єднання — Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Незалежне ДУМУ (ДУМ Криму). Повнішим стає релігійне життя: виходять газети “Мінарет”, “Аль Баян”, відкрито Ісламський культурний центр, діє Ісламський університет (м. Київ).

Україна підтримує Рішення Женевської конференції (1990 р.) про пошанування державами прав національних меншин. У той же час на конференції прийняте рішення про те, що й меншина повинна бути готова до співробітництва з державою, на території якої вона проживає.

Велике переселення народів по-радянськи...

(зі статті Валерія Дружбинського „СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТВІЙ ВОРОГ...” (Дзеркало тижня, 19-25 жовтня 2002))

На початку 30-х років Особлива дивізія імені Дзержинського вже складалася з десятків полків, частин і окремого бронетанкового дивізіону. А місцем її «роботи» була вся країна. У дивізію було включено також особливий Соловецький полк ОГПУ, що займався охороною Соловецького табору. Всі ці роки полки і частини дивізії «боролися за радянську владу проти найменшого виступу контрреволюції, проти чужих елементів і проявів» в Україні й у Закавказзі, у Середній Азії та на Далекому Сході.

Цікава деталь. Коли «дзержинців» посилали в Закавказзя, то полк підбирався винятково з росіян, українців, білорусів і латишів. А відрядження, приміром, в Україну геть виключало з особового складу українців і білорусів — брали лише росіян, грузинів, вірменів, латишів.

Та все ж у діяльності «дзержинців» був один головний напрям. «Ваш внесок у здійснення сталінської національної політики дружби та братерства народів СРСР неоціненний», — значилося в указі, підписаному Калініним, про нагородження Окремої дивізії імені Дзержинського черговим орденом. І справді, з околиць Ленінграда воїни-дзержинці першими виселили 1935-го року у Волгоградську область 30 тисяч фіннів. Саме так починалися «зачистки» прикордонних територій від потенційно ворожих радянській владі елементів. Потім через рік із Волині так само виселяли 49 тисяч поляків і 15 тисяч німців. 37-го року настала черга корейців — 173 тисячі чоловік із Далекого Сходу були переселені в Казахстан і Узбекистан. Та це був лише початок...

Суд нащадків поганий уже тим, що розглядає справу у відсутність потерпілого. Читаю архівні документи та газети тих років і найбільше вражаюся не роботі налагодженого репресивного механізму, де ледь не найважливішим «гвинтиком» були «дзержинці», а тому, як розумні, інтелігентні, освічені люди намагалися злитися з обставинами, як вони добровільно відмовлялися від сумнівів...

Звісно, об'єднання у вересні 39-го року всіх українських земель у складі УРСР мало величезне позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі .. . Якої ж неймовірної сили набула тоді влада слів! Слів, що розпоряджалися долями цілих народів, керували життям і смертю...

А тим часом у всіх районах Західної України «дзержинцями» й іншими каральними загонами проводилися операції із «зачистки» території від «ворожих і неблагонадійних елементів» — діячів політичних партій і громадських організацій, чиновників, священиків, відставних військових, колишніх жандармів, заможних селян. Цифри жахають. Кожен десятий житель Західної України був розстріляний або депортований. Наприклад, за станом на 1 березня 40-го року (за 20 днів першого етапу депортації) із західних областей України на Урал і до Сибіру вислано, чи, як писалося в звіті наркому НКВС, «відправлено на нове місце проживання 106 092 чоловік (це 19 204 сім'ї), залишено тимчасово через хворобу 1651 чоловік, були відсутні при проведенні виселення 2659, сховалося 803 чоловік, зуміли втекти і сховатися 63 чоловік. Всі сили ввіреного мені управління НКВС уже направлені на негайний пошук трьох останніх категорій». Можна не сумніватися, що пошук цей проведено за всіма страшними правилами полювання за людьми. А усього з територій, отриманих СРСР за пактом Молотова — Ріббентропа, до Сибіру і на Урал вивезли 475,7 тис. українців, 139,6 тис. поляків, 23,6 тис. євреїв, 18,2 тис. литовців, латишів і естонців, 51 тис. білорусів...

Наближалася війна. І країна з розстріляною інтелігенцією, знищеною аристократією, обезголовленим селянством, декласованими робітниками, країна з порушеним генофондом, розчавленою культурою нездатна була сприйняти інший жанр, окрім детективу. Вона могла вірити лише в шпигунську змову, у терористів і зрадників. І детектив був їй запропонований — із розгалуженими шпигунськими мережами, диверсійними планами, політичними убивствами, терористичними атаками і суцільним «підлим зрадництвом» цілих народів.

Машина сталінських репресій набирала обертів. Вже на самісінькому початку війни було проведено великомасштабну акцію з виселення радянських німців із постійних місць проживання. Сигналом до такої операції стало бойове повідомлення Сталіну від командування Південного фронту з Вознесенська Миколаївської області. Ось його текст:

«3 серпня 41 р.

1. Військові дії на Дністрі показали, що німецьке населення стріляло з вікон і городів по відступаючих наших військах. Встановлено також, що вступаючі фашистсько-німецькі війська у німецькому селі зустрічалися хлібом, сіллю. На території фронту є маса населених пунктів із німецьким населенням.

2. Просимо дати вказівку місцевим органам влади про негайне виселення неблагонадійних елементів.

Тюленєв, Запорожець, Романов».

Сталін наклав резолюцію: «Товаришу Берія. Треба виселити З ТРІСКОМ!» 31 серпня 1941 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило спеціальну постанову «Про німців, які мешкають на території Української РСР», котрим наказувалося:

1) німців, які перебувають на обліку як антирадянський елемент, заарештувати;

2) іншу частину працездатного чоловічого населення віком від 16 до 60 років мобілізувати в будівельні батальйони і передати НКВС для використання в східних областях СРСР».

Одночасно стала проводитися найчисленніша акція — виселення німців із Поволжя. Вони мешкали там із XVIII століття і завжди вірно служили спочатку самодержавству, а потім і радянській владі. Протягом трьох днів «як превентивний захід» (щоб німці не підняли повстання в тилу Червоної Армії) було посаджено в товарні вагони 802 674 чоловік і вивезено до Сибіру, Казахстану і Середньої Азії.

«Досвід» насильницького виселення, накопичений «дзержинцями» у південних областях України й у Поволжі, був через рік використаний для вигнання з Краснодарського краю і Ростовської області 6 тисяч греків і румунів.

Народи Північного Кавказу теж відчули на собі всі принади сталінської національної політики. Так, багато жителів кавказьких республік, особливо в сільській місцевості, висловлювали серйозне невдоволення політикою радянської влади й особливо колективізацією, а гірняки відверто ухилялися від призову в Червону Армію. Німці, розуміючи такі настрої чеченців, інгушів і осетинів, розгорнули на Північному Кавказі свою диверсійну мережу, поширювали листівки, що закликали «знищувати російських загарбників»... 43-го року, коли почалося звільнення окупованих територій, Сталін вирішив покарати тих, хто співробітничав із німцями. За те, що в складі німецької армії воював калмицький кавалерійський корпус, калмики (93 тисячі чоловік) були вигнані до Сибіру, а в Грузії «вказали на двері» 47 тисячам турків-месхетинців. Та ж доля спіткала карачаєвців (69 тисяч), чеченців та інгушів (510 тисяч чоловік), балкарців (37 тисяч), курдів (16 тисяч)... Курдів і балкарців Берія звинуватив у тому, що вони «здали Приельбрусся Гітлеру», і просив Сталіна дозволити «всю цю погань і нечисть розстріляти»...

Після «навчань і маневрів у гірській місцевості» Північного Кавказу підрозділи і полки Окремої дивізії імені Дзержинського (12 тисяч солдат і офіцерів) були перекинуті до Криму. Берія просив у Сталіна дозволу здійснити протягом десяти днів чергову депортацію, «враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Дозвіл було отримано, і 18 травня 44-го року 191 тисячу кримських татар насильно вивезли до Казахстану й Середньої Азії. Цим самим прирікалися на загибель не лише люди, знищувалися також пам'ятники матеріальної та духовної культури. В усіх містах і селах палали вогнища, де спалювалися газети, журнали, книги, навіть праці Леніна та Сталіна кримськотатарською мовою. Цвинтарі були зрівняні з землею, татарські назви сіл і вулиць у містах були перейменовані. Знищувалося будь-яке нагадування про кримськотатарський народ. А тим часом люди тисячами гинули у вагонах-«телятниках» — без їжі, без води, без свіжого повітря. А ті, хто доїхав до спецпоселення, були вороже зустрінуті місцевим населенням — адже його заздалегідь «обробили», мовляв, прибуває небезпечний народ. Потім, після закінчення війни, чоловіки, батьки, брати і сини депортованих — демобілізовані з армії солдати й офіцери з орденами та медалями на грудях насильно відправлялися в спецпоселення і моментально з героїв перетворювалися на зрадників.

Разом із кримськими татарами змушені були залишити півострів і греки, болгари, вірмени, турки, іранці — усього 42 тисячі чоловік.

Виселення німців із їхньої автономії, закріпленої за ними Конституцією, пройшло майже непоміченим, оскільки легко пояснювалося військовим часом. Але за німцями Поволжя пішло ще 12 народів і 40 народностей. Правда, поки ще сталінська машина національної ненависті працювала на околицях, поки ще керувалася начебто безликим формулюванням: «за підсобництво окупантам». Але вже поширювала його на інвалідів і стариків, жінок і дітей, учасників Великої Вітчизняної війни і стаханівців, на комуністів і комсомольців, на селян, робітників, національну інтелігенцію. Це, виявилося, була лише артпідготовка до головного сталінського удару — розколу всіх народів СРСР і натравлювання їх один на одного...

Колись наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 року про депортацію українців, які пережили окупацію, був секретним, але тепер він відомий усім. Про те, чому цей наказ залишився блакитною мрією авторів, сказав М.Хрущов на XX з'їзді КПРС 25 лютого 1956 року: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато і нікуди було вислати. А то б і їх вислали». Дорогого коштує реакція делегатів з'їзду, про яку згодом згадував П.Шелест: «Після слів Микити Сергійовича був сміх, пожвавлення в залі і репліки: хохлам пощастило!»

1945-го, на параді Перемоги в Москві 200 «дзержинців» несли по Красній площі схилені фашистські штандарти і картинно кидали їх до підніжжя Мавзолею. А в цей самий час їхні товариші по зброї — бійці й офіцери полків і підрозділів Окремої дивізії імені Дзержинського «діяли» по всій території Західної України. Ось цифри. Лише в Станіславській області (нині — Івано-Франківська) за перші три місяці 45-го року «дзержинці» провели 6207 операцій і засідок проти «бандерівців, бандитів й інших ворожих елементів». Було убито більш як 1080 чоловік і затримано 4100...

Багато страшного сказано про 37-й рік. Однак саджали завжди, і особливо багато — у 48—49-му роках. Саджали тих, хто був у полоні, але вже пройшов перевірки, саджали за «зустріч на Ельбі» і просто нізащо. Йосип Віссаріонович усе ж знав історію і добре пам'ятав Сенатську площу. Тих, хто у війну відчув себе громадянами, у чиїх руках знаходилася доля батьківщини, Сталін вже 46-го року назвав «гвинтиками» і надалі затято перетворював людей на «гвинтики», вибиваючи вільнодумство, здобуте, хоч як це дивно, у війну.

Одночасно тривало масове виселення з Західної України десятків тисяч поляків, угорців, «фольксдойчів», членів релігійних конфесій. Страшно, що понад половина всіх вигнаних були дітьми віком до 16 років. Так, із 44-го по 52-й рік до Сибіру та Казахстану виселили 240 тисяч «куркулів, націоналістів і лісових братів». Лише після цього частини і полки «дзержинців» повернулися в Москву.

А всього за роки Великого Терору втратили Батьківщину понад три з половиною мільйона чоловік. У перші ж місяці життя на новому місці смертність сягала 30%...

З книги: „Національні відносини та національні меншини України: Стан, перспективи”/ упоряд. Р. Чілова, Т. Пилипенко.