Хроніки війни: Ірина, м. Буча, Київська область

Хроніки війни: “Чоловік почав задихатися і хрипіти, я чогось подумала, що він зараз помре я була впевнена, що його вбили”

Ірина, м. Буча, Київська область


Ірина з сім'єю пройшла  справжнє пекло на землі. Майже до кінця звільнення Бучі жінка та вся її родина перебували у місті. Чоловіка Ірини тяжко ранили.

 

й.jpg

Фото: REUTERS

 

Ми не вірили, що буде повномасштабна війна до останнього, та все одно трохи побоювалися.

Двадцять четвертого лютого ми прокинулися о 7 ранку, дізналися, що ввели воєнний стан в Україні. Усвідомлення того, що все серйозно прийшло тільки, коли вчителька надіслала повідомлення про те, що діти залишаються вдома.
Ажіотаж в магазинах, аптеках, за паливом  був страшенний. Люди почали масово виїжджати з міста. Я працюю в аптеці. Аптека знаходиться в Ірпені, біля воєнного шпиталю. Транспорт уже не ходив, зв'язок почали глушити. Ні я, ні мій чоловік не потрапили того дня на роботу. Ми спробували скупитися у магазині   там навіть хліба не було. Уже після одинадцятої години дня у людей прокинулася величезна паніка.

Спочатку почали бомбити Гостомель. У Бучі ще на той час нічого не було. Ми живемо на вулиці Яблунській, на цій страшній вулиці, але ми чули, коли бомбили саме Гостомель. Навіть тоді ми ще не очікували, яке страхіття нас чекає…
Найперший бій був на Вокзальній, ми живемо на рубежі, там де закінчується Буча і починається Ірпінь, біля ТЦ “Жираф”. Там наші хлопці відбили атаку армії рф, але бої не припинялися. Спершу вони зайшли на “Стєколку”. Там тоді одразу зникло світло, а на нашій вулиці ще було. Ми у підвал ходили на ніч, або якщо були сильні бої.  На нашу вулицю вони зайшли 5 березня.

Сьомого березня близько двох години дня сталася жахлива трагедія. Ми живемо на дві сім'ї: я зі своєю сім'єю і моя сестра зі своєю сім'єю. У нас маленький син 8 років. Ми вийшли у той злощасний день на балкон четверо  я, моя сестра і наші чоловіки. Усі ми сіли, окрім мого чоловіка Васі, він стояв. У той момент проїжджала колона орків і буквально за секунду нас з сестрою оглушило, а Васі снайпер влучив у шию. Ми одразу вискочили з сестрою з балкона. І Таня, сестра, кричить: “Васю ранили!”. Вася доповз до коридору і почав задихатися. Там гортані взагалі немає, вона вся була прострелена. Чоловік почав задихатися і хрипіти, я чогось подумала, що він зараз помре я була впевнена, що його вбили. Я почала кричати. Мені вже була начхати на ті постріли, почала бігти до сусідів, в підвал побігла, шукаючи допомоги.

На той момент всі телефони були розряджені. У моєї племінниці чудом збереглося 40 % заряду на телефоні, і ми почали дзвонити усюди всім швидким, ДСНС. Нам сказали, що волонтери будуть через 20-25 хвилин. Ми чекаємо, Вася стоїть на колінах хрипить і задихається.  Нам дійсно пощастило, що з нами у під'їзді була медсестра. Її звати Наташа. Наташа, на щастя,  розумілася на пораненнях. Я в паніці, я ніколи не зіштовхувалася з таким. Ми уже почали дзвонити скрізь, але до нас ніхто не приїхав. Скоріше за все, кацапи не пропустили волонтерів, бо ми і вночі дзвонили.

Вася з простреленим горлом простояв на колінах з моменту як його підстрелили і аж до сьомої ранку. Окупанти нам зробили комендантську годину з восьмої ранку до п’яти вечора. Ми не зважаючи на комендантську годину, вирішили доправити чоловіка до лікарні. Ми не побоялися і повезли його, обмоталися білою тканиною і пішли.  Васю посадили на тачку. Нас було п’ятеро разом з Васею Славік наш сусід, зять, Таня, Олег. Олега, на жаль застрелили, ми нещодавно дізналися…

По дорозі були окупанти, я почала благати їх нас пропустили. “Ми мирні жителі, у нас поранений, пропустіть... Ви ж говорили мирних чіпати не будете,” плакала та просила я. Окупанти нас все ж таки пропустили. Вася уже був ледве живий   увесь білий,  губи сині. У лікарні він пробув з 8 березня по 10. Десятого березня його евакуювали до Києва.
 

Восьмого ми прийшли до лікарні дізнатися як його прооперували, ми на той момент  ще не знали виживе він чи ні. Йшли додому, бачимо прострелені двері сусідів і не можемо зрозуміти що сталося. Наші діти з бабусею були в квартирі. Думаю: “Боже, якщо мама не відкрила двері, може вони вже і  дітей розстріляли”. Поки я піднялася на 6 поверх ледве не вмерла. Двері нашої квартири були відкриті, там сиділи наші сусіди. Артем був, якого теж розстріли потім. Безжалісно розстріли біля гаражів.
Нас вигнали в підвал. І ми з восьмого по дванадцяте березня жили в підвалі.

Перший раз ми пішли у лікарню навідати Васю 9 березня, але там були орки. Нас в лікарню не пустили, тільки  сказали, що Вася живий. До речі, тоді був перший день евакуації в Бучі. У нас не було зв'язку, все розряджене, ми навіть не здогадувалися про евакуацію, але не наважилися поїхати, бо не хотіли кидати Васю.
Ми 11 березня вирішили піти знову в лікарню, але це було не так просто. Відпросилися у цих кацапів, проходили через трупи, махали білими кусками тканини, показували, що ми мирні жителі. На нас ті кацапи вискакували з автоматами  ми руки підіймали.  Дорога була справжнім жахіттям, таке не передати словами.
Ми дійшли, дізналися, що Васю евакуювали на Київ в лікарню ще 10 березня. Ми з сестрою подумали, що треба тікати теж, бо ми ж не виживемо в підвалі. Дітей ми відправили зі старшим сином сестри і вони виїхали.

Ми йшли та боялися, що нас розстріляють, там пішки 10 хвилин максимум. Нам пощастило евакуювали до Романівки, там був блокпост наших хлопців. На щастя,  машина  приїхала, але в машині сказали лягти, бо може бути обстріл. У Романівці теж жахіття, близько трьохсот машин стояли покинуті перед розбомбленим мостом. Люди кидали машини і коляски дитячі. Ми теж перейшли той міст. Потім нас довезли  до Академмістечка, після до вокзалу.
Як не було евакуації люди йшли пішки, але я не знаю, яка їх доля, бо обстрілів було дуже багато. Це жахіття, яке не можна передати словами.

Зараз ми в безпеці. Діти трохи оговталися, але досі бояться сильного вітру і знову починають: “а це що ракета летить?”, “це знову бомбити будуть?”. Зараз ми все робимо, щоб дітям легше пережити цей досвід.

Я уже дуже хочу повертатися в Бучу, та не зараз. Річ у тому, що там залишився чоловік сестри зі старенькою мамою. Він теж чудом вижив  нього два рази стріляли. Каже, що повертатися ще небезпечно, дуже багато заміновано. У місті немає ні води, ні газу, ні світла, ні комунікації. Як тільки все відновиться я дуже хочу повернутися до рідного міста, я тут виросла і все життя прожила. Буде морально важко, але я дуже хочу повернутися, дуже люблю Бучу.

 

Анастасія Дарганова