Хроніки війни: Дарина, м. Шостка, Сумська область

Хроніки війни:  “Кожен раз, коли я думала про те, що я поїду з України, я почувала сором, сором за те, що я покину свій дім, залишу свою сім'ю, друзів, що я зможу “врятуватись”, а хтось буде боротися, бо немає жодного вибору, окрім бомбосховища…”


Дарина, м. Шостка, Сумська область

Дарина проживає у місті Шостка, що на Сумщині. Війна зустріла Дарину у Києві, тікаючи від цього жахіття дівчина опинилася у Німеччині.
 

Я пам'ятаю останній свій день вдома. Це було 18 лютого, мене просили зібрати «тривожний рюкзак», та я не слухала, тому що була впевнена війни не буде. Навіть після новин про те, що путін признав ЛДНР, я плакала, але була впевнена, що повномасштабна війна не почнеться.

Я збиралася їхати до Києва на навчання. Перед цим я останній раз дивилася на свою кімнату, щоб запам'ятати її. Я їхала, сподіваючись на те, що весна принесе багато сонця та гарних життєвих моментів...

23 лютого я як завжди лягла спокійно спати. Зранку 24 лютого о 6:30 мені почали приходити повідомлення та дзвінки від сім'ї та друзів. Я довго вимикала телефон, поки не побачила повідомлення від мами: «Дарина, швидко збирай речі та їдь додому. Терміново!»... У голові промайнули найгірші думки, але не про війну. Я подзвонила мамі та почула жахливі новини. У мене почалася найсильніша паніка, якої в мене ніколи до цього не було довелося пити заспокійливе. Я розбудила подругу розповіла новини. Вона довго сиділа на ліжку і не могла в це повірити. У гуртожитку вже давно ніхто не спав. Ми відкрили вікно та почули кілька вибухів. Я розкрила порожню валізу і десь годину не могла зрозуміти, що мені робити, але склала найголовніше та купила квиток на 14:00 додому. Моя подруга поїхала зранку, а я залишилася сама. Я трішки заспокоїлась і почала чекати часу від'їзду…

 

Всю дорогу я дивилася в нікуди, тому що було страшно, а через дві години потяг зупинився. Нам повідомили: “Потяг далі не їде, йдуть бойові дії”. У нас було два варіанти: їхати назад у Київ, або ж залишатися у Ніжині. Знову паніка, знову дзвінки мамі, я просто не знала, що мені робити. Майже всі люди залишилися у Ніжині. Я поїхала у Київ, хоча хтось говорив, що о 18:00 там буде жорстокий обстріл міста… Зараз я рада, що ризикнула, тому що на наступний день у Ніжин зайшли орки, а тим, хто там залишився прийшлося ховатися. Цих людей тільки через декілька днів забрали додому.

 

Я виснажена і налякана поїхала у Київ до брата та його дівчини. Вони ще раніше зібрали речі, а у мене була лише невелика сумка, в яку я змогла покласти тільки одну футболку, штани, шкарпетки і деякі речі для гігієни. Усю валізу з речами я залишила у брата, тому що не думала, що їду на довго.

 

Ту ніч я не спала зовсім, тому що чула вибухи та нібито чекала, коли прилетить ракета у наш будинок… О 6 ранку прокинулась Влада, я сказала, що потрібно щось робити, йти до метро, ховатися. Брат був проти цього, ми почали сваритися, але після першої сирени ми швидко взяли речі і пішли у метро. Свої 20 років я хотіла відсвяткувати зовсім не так… Ми просиділи там до 12 години дня, а потім нас забрали друзі, які їхали з міста. Ми не знали конкретно куди нам їхати, але думали, що краще на Західну Україну. Ми виїжджали під звуки сирен, усі були налякані. Це був мій останній день у Києві.

 

Ми їхали 10 годин до Радомишля, зупинилися у родичів наших друзів. Скрізь було багато машин, літають винищувачі, блокпости… Ми потрапили до дуже гарних людей, нас було 14 людей, я та ще деякі спали у сусідів. Ми залишилися у Радомишлі, але кожен день думали куди їхати далі. Кожен день новини, хвилювання за рідних, вибухи.  Через два тижні половина з нас поїхала у Київ, потім ще декілька людей закордон.
Рівно через місяць, 24 березня я і Влада вирішили їхати в Житомир. Декілька днів було тихо, але одного вечора у квартирі все затряслося, ракета влучила в якийсь об'єкт у місті. Протягом усього часу мені пропонували їхати закордон. Через два тижні перебування у Житомирі моя сім'я наполягла на тому, щоб я їхала, але й вони не були впевнені в цьому.

 Для мене це було важке рішення…. Мені довелося їхати самій. Вибору у мене й не було, тому що я не хотіла їхати у Київ, я не могла повернутися у Шостку, тому що дорога небезпечна й досі, на деяких блокпостах стоять орки, які пропускали людей, а потім стріляли по машинах. Моє місто оточили з усіх боків, у мене там вся сім’я, але я дуже рада, що у мене є з ними зв’язок. Так, вже із Сумщини почали виводити орків, але це війна, і ти ніколи не знаєш, що буде далі. 

 

Кожен раз, коли я думала про те, що я поїду з України, я почувала сором, сором за те, що я покину свій дім, залишу свою сім'ю, друзів, що я зможу «врятуватись», а хтось буде боротися, бо немає жодного вибору, окрім бомбосховища…

Як я себе почуваю? Спустошеною, втраченою, заплутаною, тому що я розумію, що покидаю все своє життя і не знаю на який час… Від відчуття провини та невідомості нікуди не втечеш. Я почуваю себе боягузкою, навіть зараз, коли я начебто у безпеці. Я почуваю цей сором. Я розумію, що це все нормально, і зараз майже ніхто не знає, як краще діяти. Тому що ти розумієш, що ти покидаєш все і не знаєш на який час…

 

Я поїхала у Німеччину, у місто Штральзунд до знайомих моєї мами. Це німецька сім'я віолончелістки та лікаря, вони дуже доброзичливі люди. Ми спілкуємось англійською, хоча моя англійська бажає кращого. Дорога була не складною, але сумною. Шлях з Житомира був спокійним, далі у Рівному ми стояли хвилин 40 під час тривоги, потім Львів, ще півтори години і вже майже кордон. На кордоні ми пробули 2 або 3 годин, двох чоловіків висадили. Польські волонтери на кордоні кожному роздали по пакету з їжею. Чоловік, який сидів поруч зі мною, віддав мені майже все! Повсюдb були волонтери, які надавали гуманітарну допомогу.  Доїхали ми швидко. На вокзалі у Берліні також були волонтери, які підказали мені дорогу далі, а ще дали безкоштовну їжу та SIM-карту.

Навіть зараз, знаходячись у безпеці, я не можу адекватно реагувати на гучні звуки, не можу нормально фотографувати місцевість, не можу вмикати світло ввечері, не можу звикнути до того, що тут немає комендантського часу, а ще не можу звикнути до нормального життя, хоча в мене не найжахливіша історія…

Європа – це звичайно круто, але я ще ніколи так не хотіла повернутися в Україну, де мій дім, все рідне і зрозуміле. Я не знаю, що буду робити завтра чи через тиждень, я не планую тут залишатися надовго. Я розумію, що багато людей їдуть сюди для подальшого життя, але я не можу щось планувати на далеке майбутнє, тому що я впевнена в тому, що скоро зможу повернутися додому!


Анастасія Дарганова