Любов, м. Буча: «На питання «Що, почалося?», він відповів: «Так»

буча.png

Фото: REUTERS

У мирні часи Буча була красивим, сучасним містом. Зараз же весь світ заочно знайомий з нею через фото жахіть, скоєних там російськими окупантами. Розповідаємо історію пані Любові, якій із сім’єю вдалось евакуюватись з Бучі.

«Я прокинулась від того, що почула вибух»

Я дізналась, що почалась війна зранку 24 лютого. Мої рідні почули про це раніше за мене, але не хотіли мене будити. Я прокинулась від того, що почула вибух. Це було дуже страшно. Я вскочила з ліжка, а назустріч мені вже підіймався по сходах мій чоловік (наша спальня знаходиться на другому поверсі). На питання «Що, почалося?», він відповів: «Так». І якось сумбурно це все почалось. Це було 24 лютого, а 26 в моєї молодшої доньки був день народження – їй виповнилось 16 років. Дочка дуже чекала цього дня, але він був захмарений цими подіями.

День розпочався з того, що ми сиділи і не знали, що робити, як діяти далі, йти на роботу чи ні, їхати на навчання чи ні. Постійно відбувались вибухи, які ми чули все ближче, був постійний гул вертольотів у небі, адже недалеко від Бучі знаходиться Гостомельський аеропорт. Його постійно бомбили – це було дуже страшно. Це був перший день, коли нічого не розумієш, а канонади все наростали і ніхто не знав, що може статися. Ми прийняли рішення – нікому не виходити з дому.

Окупували Бучу дещо пізніше. В перші дні ми взялися облаштовувати наш підвал, бо він був більш господарського плану – там знаходився погреб, у чоловіка там були різні станки. Потрібно було облаштувати місце, де можна було б переночувати, бо в нас велика сім’я з 5 чоловік. Моїй мамі 85 років і вона дуже погано пересувається, тому було проблематично спускати її в підвал, витягувати з нього. Там були східці, які давались їй дуже важко. Ми повиносили деякі речі, деякі перемістили, зробили підмостки, на які ми знесли матраци з будинку, щоб ночувати на них.

«Дні з ночами стали однаковими – ми майже завжди сиділи в підвалі»

Обстріли ставали все гучнішими, від них здригалась земля. Було незрозуміло де ці вибухи, як вони далеко, куди може прилетіти снаряд. Більшу частину часу ми знаходились у підвалі. Спочатку було все: газ, електроенергія, вода з крана. Потім ми набирали її з криниці. Не пам’ятаю коли саме зникла електроенергія, бо дні з ночами стали однаковими – ми майже завжди сиділи у підвалі, дуже рідко виходили на вулицю.

Десь 5 чи 6 березня в Бучу почали заходити окупаційні війська. Тоді стало дуже страшно полишати підвал, тому що у нас по вулиці постійно їздили танки, БТРи, було чутно явно виражені обстріли з автоматів, постійний свист куль. Було більш менш тихо, була можливість – вибігали забрати щось, заходили в будинок приготувати якогось супчика швиденько. А бувало, що суп вариться, а ти сидиш в підвалі, бо знову почались обстріли. Через деякий час ми вже могли вийти з підвалу, спостерігали хто там, що там, чи не ходить ніхто по вулицям. Ми спілкувались з сусідами через паркан. Вийшло так, що хтось встиг запастись продуктами, хтось ні, тому ми ділились з друзями продуктами: картоплею, морквою, буряками, всім, що було в холодильнику. Багато наших знайомих приїхали з Гостомеля до своїх друзів, у висотки по бульвару Хмельницького. Але через деякий час пропала вода. Тому люди приходили до нас, набирали з криниці воду в великі пляшки, шукали якісь продукти і відносили їх знайомим, які сиділи по підвалам. Чим могли допомагали сусідам, знайомим.

«Я дізналась про евакуацію абсолютно випадково»

Найбільш жорстокі події в Бучі відбувались вже після того, як ми виїхали. 9 березня я дізналась, що буде евакуація. Це сталось абсолютно випадково – я вийшла на вулицю і побачила, що декілька чоловік із валізами пішли в центр міста. Тоді я вибігла, зустріла якогось чоловіка і питаю: «Що робиться?» Він розповів, що планується евакуація. Ми дуже сильно хотіли поїхати, адже в мене дві доньки, старенька мати – я за них хвилювалась. В той час Бучу вже окупували, але я розуміла, що однією окупацією це не закінчиться, що це будуть жахіття. Я переживала за своїх рідних.

9 березня нам спочатку сказали, що евакуація буде проводитись о 10:30. Тоді її не було, та ми й не встигали на цю годину. Ми зібрали всі речі і прийшли до Бучанської міської ради десь о 2 годині, бо нам сказали, що евакуація буде о пів на третю. Ми просиділи там до 17 години, але сказали, що окупанти не пропустили автобуси на евакуацію. Ми повернулись додому, ще одну ніч переночували. Ці ночі були дуже страшними – реактивні літаки літали дуже низько, ми чули їх ревіння, не можна було передбачити, де впаде бомба. Серце завмирало від постійних канонад – постріл, вибух, постріл, вибух, вони були поряд.

Евакуювались ми вже 10 березня. Наші друзі, яким ми допомагали з харчами, прийшли до нас і ми вирішили евакуюватись власним транспортом разом. Він у нас був не зовсім на ходу, палива було замало, але друзі сказали, що в них є трохи запасу і вони по необхідності нас заправлять. Ми поїхали колоною з трьох машин і в загальній колоні автомобілів евакуювались. Нам пощастило – ми спокійно проїхали всі пости окупантів. Нас зупиняли два рази. Першого разу просто переглянули хто в машині. На другий вже зупинили, переглянули у всіх документи, перевірили багажник, огледіли зятя на наявність татуювань, порозпитували його і ми поїхали далі. Нашим знайомим, що їхали позаду нас, пощастило менше. У них в машині їхало чотири хлопці і одна жінка – у всіх перевірили телефони і знайшли щось, що їм не сподобалось, тому телефони розбили, а одного хлопця побили. Але їх все таки відпустили. 

Ми поїхали по зеленому коридору до Умані, переночували в школі. Там було спеціальне відведене для біженців приміщення. Наступного ранку ми поїхали на Волинь, адже тут вже були наші рідні, які евакуювались з Києва. Зараз ми проживаємо в будиночку, який ми знайшли завдяки волонтерам. Нам дали всі необхідні речі: матрац, постіль, рушнички, засоби особистої гігієни. Дали багато продуктів – це і крупи, і олія, і картопля тощо. Була можливість обрати необхідні речі з гуманітарної допомоги. 

«Ми маємо дуже чемоданний настрій»

На перших порах було дуже важко оговтатись – будь-яка машина, що проїздила повз, якийсь стук чи гуркіт, викликали тривогу. Коли звучать сирени – страшно, досі не можу відійти.

Ми дуже хочемо повернутись додому. Наш будиночок у Бучі залишився неушкодженим, тому ми маємо доволі чемоданний настрій. Але моя молодша донька навчається дистанційно, старша дистанційно працює, і мама моя похилого віку, щоб повертатись потрібні певні умови проживання, навчання. Тому ми чекаємо коли повернуть електропостачання, але, звичайно, хочеться додому. Мій чоловік наразі не з нами, адже коли почалась війна він відразу пішов добровольцем до військового комісаріату і на сьогоднішній день захищає Україну.

Коли війна закінчиться багато чого хочеться зробити. Але в одному, чим я буду займатись, я впевнена – я буду робити все можливе, щоб відродити нашу Україну. Щоб вона стала ще прекраснішою і могутнішою, ніж вона є на сьогоднішній день.

Аліна Шененко