Оксана, с. Здвижівка: «Ми просто сіли в машину і не знали куди прямуємо, вже згодом дізнались»

6.jpg

Оксана (зліва) із батьком та волонтеркою. Фото: особистий архів

Оксана вже кілька років проживає в Бучі, але війна застала її в Здвижівці. Село з перших днів було під окупацією російських військових. Евакуюватись звідти вони з батьком змогли лише через 2 тижні. Оксана розповіла нам, як проходило життя в окупації, чим займались загарбники і як вони діставались до безпечного місця.

«У ті дні ми були ізольовані від усього»

Я сама з Бородянки, але жила і знімала квартиру у Бучі. Коли почалась війна, я була Здвижівці (село у Бучанському районі – ред.), гостювала у тата. Виїхати звідти нам вдалось лише через 2 тижні, а до того часу ми перебували в окупації.

У ті дні ми були ізольовані від усього. У нас не було зв’язку, електрики, їжу ми готували з того, що залишилось, що не розграбували російські окупанти. Це картопля, крупи, сіль, якісь консерви, які ми встигли купити напередодні. Готували ми на газу, він у нас був. Воду брали з колодязя і кип’ятили. Окупанти в нашому селі були більш-менш лояльними. Коли вони тільки до нас заїхали – повідкривали всі магазини, розграбували, вилили весь алкоголь.

Одна жінка жила недалеко від магазину, але вона прийшла до своєї мами, нашої сусідки, і розповіла, що в її будинку живуть російські військові, тому вона вирішила звідти піти, бо якщо будуть якісь постріли – вона не жилець. Трохи пізніше, коли ми зрозуміли, що нікого вбивати не будуть, ми з донькою сусідки вирішили сходити до її будинку і взяти якісь її речі. Від органів місцевого самоврядування допомоги також ніякої не було.

«Знайомі казали, що прямо перед їх машиною підірвали українського солдата»

Домівку я і мій батько покинули 11 березня, раніше ніяк не виходило. Ми поїхали до Закарпатської області. Ми просто сіли в машину і не знали куди прямуємо, вже згодом дізнались. Коли ми виїжджали – ніяких зелених коридорів нікому не давали. В той час людей вже почали вивозити до росії маршрутками, тому коли ми виїхали, ми не мали жодної гарантії, що ми будемо живі. Російські окупанти випустили нас під власну відповідальність за своє життя. Їхали ми координуючись за допомогою мобільних дзвінків водіїв, адже деякі дороги обстрілювали, а деякі ні. Але ми все одно їхали по гарячим точкам: через Макарів, через Коростишів. Там якраз йшли запеклі бої, будинки були як карткові, повністю знесені, лежали трупи, скелети, стояла техніка, яка догорала. Нашу колону розірвали, обстріляли машини і загинула одна жінка. Я точно не знаю за яких обставин, але мабуть влучив снаряд. Знайомі, які їхали за нами, казали, що прямо перед їх машиною підірвали українського солдата.

«На Закарпатті нас прийняли дуже добре»

Ми всю дорогу молилися, діти сиділи дуже тихо, всі чекали коли перестануть розриватись снаряди над головами, перестане свистіти над машинами. Коли ми виїхали до Житомирської траси, то почули, що обстріли наздоганяють нас, тому ми не встигли не попити, ані поїсти. Ми почули, що нашу колону розірвали, тому вирішили не зволікати й рухатись далі. Ми взяли лише води, бо розуміли, що нам ще за собою потрібно вести багато машин, які не знали куди їхати. 

На Закарпатті люди прийняли нас дуже ввічливо та гостинно: годували, допомагали, дали безкоштовне житло на деякий час. Вони тут справді дуже класні. Коли я виїжджала, в зоні окупації ще залишались дорогі мені люди, але наступного дня їм вдалось виїхати до безпечного місця. Я змогла зв’язатись з ними, дати потрібні номери, інформацію щодо волонтерів.

Навіть тут я не почуваю себе у безпеці, адже постійно виють сирени, є ризик атаки з неба і невідомо, як все буде далі, тому поки так. Але я дуже хочу повернутись додому, і чим швидше – тим краще. А коли Україна переможе – я нарешті спокійно висплюсь.

 

Аліна Шененко